— А… коли б ти був опинився в підвалі? — запитав Гольт.
— Тоді,— відказав Карл Реннбах, — тоді б я, мабуть, давно став комуністом. Але оскільки волею долі я уник підвальної нори і урвав собі непоганий кусень з суспільного багатства — я ворог комунізму і не хочу нічого знати про рівний розподіл власності. Справедливість — це абсолютно проста річ, небоже! Справедливість комуністів — це боротьба проти нашої власності, а наша справедливість — боротьба проти комуністів.
— Отже, коли Гітлер знищував комуністів, то це було справедливо?
— Годі базікати про справедливість, — відказав Карл Реннбах. — Як виявилось, це було неправильно. Я, у всякому разі, не став би вдаватися до насильства.
— А до чого? — запитав Гольт. — До яких методів спробував би вдатися ти?
— Я дав би їм жерти стільки, що вони б забули про революційні настрої,— відповів Карл Реннбах. — Ернст Аббе[59] був великою людиною, небоже! Робітникові, який має власний будинок, революція навряд чи в голові, ти ро-зумі-і-єш? — Він відклав сигару і простягнув руку до нічної лампи. Кімната потонула в темряві.
Гольт лежав і думав. Незабаром він стомився. Перш за все покінчити з роздумами. Завтра він вирушає в мандрівку у невідоме. Завтра він стоятиме біля підніжжя високих гір… Біля підніжжя високих гір… В кімнаті запала така тиша, що Гольт чув цокання дядькового годинника на нічному столику.
— Він, напевно, попався на гачок якомусь жартівникові! — вигукнув раптом Гольт.
— Хто? — запитав спросоння переляканий дядько.
— Геродот, — відповів Гольт. — Адже всі діти народжуються без волосся! Правда ж?.. Отож-то!
Шофер Педерсен, якому довелося в дорозі міняти покришку, привіз Гольта в Карлсруе з великим запізненням і негайно ж вирушив назад у Людвігсгафен. Було страшенно холодно. Гольт ішов з легеньким саквояжем, який дав йому дядько. На вокзалі біля віконечка каси стояла черга, Гольт вирішив купити квиток пізніше, — адже поїзд до Фрейбурга відходив лише опівночі. Зал для чекання не опалювався і був переповнений людьми, що поверталися додому, переселенцями, бездомним людом, що тягав за собою в чемоданах і вузлах усе своє майно. Нарешті Гольт знайшов вільний стілець у привокзальному ресторані і попросив офіціанта принести гарячий напій і чогось попоїсти. Офіціант лише похитав головою. Ніякої їжі немає, жодного блюда, нічого.
— Хай це буде дорого! — наполягав Гольт. Хто зна, де він ще матиме нагоду попоїсти. Але офіціант уже побіг. Гольт закурив сигарету.
— Нічого не поробиш, пане шеф! — донісся нахабний голос з сусіднього столика. Там біля змученої багатодітної родини переселенців сиділо два чоловіки у поношених солдатських шинелях, один — високий, товстий, з одутлим обличчям і бездумними очима, другий — невеличкий, миршавий. Миршавий запопадливо оскірився до Гольта, встав і підморгнув здорованю. Вони підійшли до Гольта. їм було років по двадцять п'ять, на вигляд — справжні волоцюги. На здорованеві була хутряна шапка із спущеними вухами, між якими стирчало його байдуже обличчя з тупими, бездумними очима. Миршавий обмотав голову шарфом і зверху нап'яв картуз. Його сухорляве обличчя заросло щетиною, очі неспокійно бігали, язик не спочивав ні на мить — типовий шахрай. Він фамільярно заговорив до Гольта, весь час незграбно підморгуючи.
— Нічого не вдієш, пане ше-е-ф, — розтягував слова миршавий, — доведеться перемінити пивничку. Це непідходяще місце, треба перейти в інше, якщо хочете попоїсти, пане шеф. Ми вам покажемо, де таке знайти, ми тут усе знаємо — всі ресторани й кафе. Ми вважатимемо за честь провести вас, пане шеф!
— І що з мене належатиме за таку честь? — неохоче запитав Гольт.
— Недопалочок, пане шеф! — вигукнув миршавий. — За не-допалочок ми ладні на все, а тут, бачимо, перепаде ще й по цілій, адже у вас їх непочата пачка…
Судячи з мови, обидва були в цих краях такі ж зайди, як і Гольт, але хто знає, скільки вони вже тут тинялися.
— Отож пішли! Офіціант! — гукнув миршавий. — Рахунок! За наші два пива платить цей пан, чи не так, пане шеф? Адже ми вас проведемо, — уклінно дякуємо, пане шеф…
Гольт розміняв п'ятдесят марок, які витяг з бокової кишені, і застебнув пальто. Він був, як на ті часи, надто добре вдягнений для такої подорожі, для такого табору горя. Здоровань чимчикував позад Гольта, миршавий поквапно біг спереду.
Вони йшли безлюдними вулицями серед руїн, а він усе говорив і говорив.
59
Ернст Аббе (1840–1924) — німецький фізик-оптик. Після смерті Карла Цейса став фактично власником його майстерень, але відмовився від прав власності і створив спеціальний статут, за яким у правління підприємства входили представники робітників, держави й університету. Своєрідний лібералізм Аббе поєднувався з різкою ворожістю до робітничого руху.