Відвідувачі з полегшенням зітхнули. Всі погляди повернулись у напрямку простягнутої руки блідого чоловіка, котрий величним жестом показував на укляклу дівчину.
Гольт розстебнув кожушок. Він розчаровано подивився на бронзову фігуру дівчини. Однак на нього знову полився потік слів блідого чоловіка і захльоснув його:
— Не лякаймось болісного порівняння з Лембруком[72], з художником, що, визволившись з-під впливу Майоля, прогресуючи й зріючи, хоч і не без мук, довів свої твори до рівня найвищих вимог і, несподівано піднявшись вище будь-яких вимог, піднісся над усім егоїстичним до абсолютного…
Гольт боязко і водночас обурено оглянув присутніх. Всі чоловіки, жінки і дівчата захоплено, хоч і нічого не розуміючи, ніби загіпнотизовані, дивились на збуджене обличчя оратора. Раптом у кутку залу, трохи осторонь, Гольт помітив якогось чоловіка років тридцяти, який, узявшись руками в боки, прислухався до словесної зливи, що лилася з уст екскурсовода, і ледве стримував сміх.
Гольт полегшено зітхнув. Він одійшов від групи й наблизився до самотнього відвідувача, допитливо й з цікавістю придивляючись до нього. Незнайомець був одного з Гольтом зросту, він тримав на руці чорне пальто. На ньому була сіра куртка з волохатого твіду, коричневі вельветові штани, вип’яті на колінах, і жовтий вовняний шарф на шиї. Його кругле рум’яне обличчя заросло рідкою щетиною; над незвично високим чолом стирчало жорстке, біляве, коротко підстрижене волосся, а на носі, щедро всіяному ластовинням, були світлі рогові окуляри з опуклими скельцями. На перший погляд це обличчя здалося звичайним і непоказним, та коли Гольт придивився до нього, воно зачарувало його якимось особливим виразом незалежності і натхнення. Це обличчя швидко змінювалося: навколо тонких губ то заграє посмішка, то враз з’явиться рисочка скептицизму, суворості, а тоді знов гумору. Коли це обличчя було серйозне й непорушне, зблизька воно здавалось похмурим і непроникливим, — таке враження створювалось завдяки надто опуклим скельцям окулярів, крізь які, наче крізь лупу, видно було водянисто-голубі очі.
Гольт, недовго роздумуючи, заговорив до незнайомця, і рот того розтягся у веселій посмішці. Кивнувши в бік блідого чоловіка, Гольт прошепотів:
— Мені прикро, але я нічого не розумію.
— Пусте. Я теж майже не розумію, — пошепки відповів незнайомець.
Екскурсійна група разом з екскурсоводом перейшла до сусіднього залу.
— Свого роду умовний рефлекс, — сказав незнайомець. — Дивиться чоловік на скульптуру — і весь запас його слів виливається автоматично.
— Я був приголомшений, — зауважив Гольт, — відчуваючи себе неуком.
— Щоб зрозуміти жаргон, теж потрібні навички, — відказав незнайомець. В куточках його вуст знову заграла весела посмішка.
Гольт якусь мить з недовірою дивився на нього. Дехто вже не раз збивав його з пантелику своєю самовпевненістю. Але незнайомець жартома штовхнув його ліктем у бік і сказав:
— Не вірите? Гаразд, ходімо, я зараз вам це продемонструю!
Вони попростували через анфіладу залів у одне з найвідда-леніших безлюдних приміщень. На стінах висіли картини — незліченна кількість полотен з хаотичним багатством барв. І серед цієї барвистості подекуди виднілось щось схоже на геометричну фігуру.
— Ну от, прошу! — сказав незнайомець. — Файнінгер[73], Мольцан[74], Кандинський [75] — всі вони тут разом! — Він поправив окуляри і серйозно почав: — Якщо майстрів перехідного періоду порівняти з реалістами, то все, що ви тут бачите, дами й панове, буде по той бік великих звершень, по той бік великих зусиль. Тут подолана безсумнівність світу. Примітивне й сліпе копіювання природи береться під сумнів, так само, як і сама людина. Мистецтво — це барва, лінія, що, спалахуючи в душі художника, згорають, розкладаються і занепадають. Геть норми! Не роз-ра-хунок, а роз-чулення. Збуджує і хвилює саме глибина деформації. Але навіть у футуристичному розкладі форми знов-таки оживає неоімпресіоністичне координування кольорових цяток. Скульптура тим часом відступає назад, від твору мистецтва до мистецького виробу. Так, у Беллінга людина уособлена в гвинтику, у Арпа або Ліпшіца нагромадженням унітазів і інших механізмів, рівномірно розміщених у просторі, змальовується буденність переживань.