Гольт вийшов наперед. В класі запала тиша.
— Давай пофілософствуємо, — сказав Еберсбах. — Ми маємо справу з випадком і хочемо визначити його математично. — Зараз він говорив зовсім по-іншому, ніж за хвилину до цього, — зосереджено і повільно.
«Шкода, що ми втрачаємо Еберсбаха», — подумав Гольт.
Під час перерви Гофман вискочив на кафедру.
— Еберсбаху треба зробити прощальний подарунок. Завтра всі приносьте гроші!
— Це справжня диктатура! — вигукнув Гейслер.
— Для таких опудал, як ти, диктатура просто необхідна річ. Зацідить би тобі по пиці! — гаркнув Гофман.
— Але ж, панове! — втрутився Аренс. — Треба нам, зрештою, бути у згоді!
— Бути у згоді? — перепитав Букк, якому не сиділося на місці.— Я зараз скажу кілька слів з цієї нагоди! Сказати? Слухайте буржуазно-демократичну промову проти свавілля і диктатури вчителів, за незламну єдність учнів! — Він видерся на парту і, піднявши кулаки вгору, загорлав: — Школярі! Discipuli! Scolaren! [83] Вороги нашої свободи, вчителі, замислили змову, щоб утопити в потоках поту самовизначення школярів! Ми повинні спрямувати вогонь розуму і старанності проти вчителів і поховати їх під вапном їхнього власного скостенілого мозку! Ми повинні…
Двері розчинилися, ввійшов Готтескнехт. Він, звичайно, все чув у коридорі.
— Тихо! — гримнув він. — Що ж до вапна, мій любий, то ми ще побачимо, у кого тут скостенів мозок! Розпочнемо, ідіть-но сюди! Якщо дозволите, прошу викласти програму жирондистів. Оцінка за відповідь на це питання піде у табель!
Букк розгублено зліз із парти, — він не підготувався і страшенно потерпав. Але Готтескнехт, здавалось, його зовсім не слухав. Він заходив поміж рядами парт і нарешті зупинився біля Гольта.
— Я хочу з вами поговорити, — шепнув він. — Після уроків зачекайте на мене.
Відтоді як Гольт оселився в південному передмісті, вони часто додому йшли разом. Готтескнехт здебільшого мовчав, а Гольт про щось розповідав — то про смерть Мюллера, то про перше знайомство з Марксом і Енгельсом та інше. Але сьогодні, коли вони йшли зеленими алеями, Готтескнехт мовчав. Нараз він зупинився.
— Завдяки вам я зацікавився багатьма речами, — сказав він, вигляд у нього був пригнічений. — Роман Бехера, промови То-маса Манна, венеціанське кредо — все це твори, які, власне, вчитель повинен був би порадити прочитати своєму учневі.
— Це не має значення, — відказав Гольт.
Готтескнехт кивнув.
— Я послухався ще однієї вашої поради — щодо Маркса, — продовжував він. — Заздрю вашій настирливості і пориву, точніше натхненню, з якими ви узялися до Маркса і Енгельса. Я також спробував. Але спершу я, аби якось підготувати себе, кілька місяців тому почав вивчати Мерінга[84], що його мені подарував на різдво Шнайдерайт. І в мене таке враження, наче на мене вилили відро холодної води. Я людина вельми терпелива, Гольт. І все ж того, як Мерінг ганьбить Шіллера, не можу стерпіти! Так, він ганьбить його, дає йому абсолютно неправильну оцінку! Куди поділось, питаю я вас, благоговіння перед величчю Шіллерового духу? Можете говорити що завгодно, але я не можу примиритися з тим, що руйнується і викидається на смітник усе миле й любе моєму серцю. Так, я бюргер, і мені дорогі усі оті дурниці.
Гольт здивовано глянув на Готтескнехта.
— Зрозумійте мене вірно, — продовжував Готтескнехт, беручи Гольта під руку. — Мені дорога гуманістична мрія — людина вільна, навіть якщо вона народилася в кайданах. Моєму серцю милий, скажімо, кантівський закон моралі, і я не можу стерпіти коли все це заперечується. Ви тільки подумайте, Маркс називає категоричний імператив «старим кантіанським мотлохом»!