— А це і справді мотлох! — сказав Гольт. — Не вводьмо самі себе в оману!
Готтескнехт якийсь час ішов мовчки. Потім сказав:
— Але в основі його лежить велика думка!
— Ну й що з того? — запитав Гольт. — В такому разі це мотлох, в основі якого лежить велика думка.
Обличчя Готтескнехта спохмурніло.
Гольт промовив трохи лагідніше:
— Я вас розумію, пане Готтескнехт. Вашому серцю усе це миле.
Гольта зворушила та обставина, що і вчитель його, намагаючись дати своїм думкам інший, не традиційний напрямок, мучився і страждав не менше за нього.
— Вам дорогі класичні ідеали гуманізму, — продовжував він, — якому ви вчите нас у школі. Мені вони не дорогі. Але ж і я мушу позбутися тягаря традицій. Мене виховували в дусі повної зневаги до всякого гуманізму. І хіба ми не пересвідчилися на власному досвіді, що будь-якому гуманізму приходив кінець, тільки-но з'являлися штурмові загони СА з кастетами і револьверами? Я розповідав вам про Петера Візе, про те, як він загинув. Петер Візе, — тепер мені це ясно, — був тоді протилежністю Вольцову, і все ж він ніколи по-справжньому не протистояв йому, хоч у ньому й втілився ваш класичний ідеал гуманізму. Як тільки вони його розстріляли, враз збанкрутував і його гуманізм. В основі його лежала велика думка, і все ж він збанкрутував. Це був шляхетний, завжди ладний прийти на допомогу, добрий чоловік… Петера Візе пристрелили біля протитанкового загородження на Сході, саме там він виявив справжню шляхетність, готовність допомогти і доброту. Йому бракувало тільки одного: за ним не стояли танкові армії Конєва. Гуманізм повинен бути войовничий, бойовий, озброєний до зубів. Повірте мені, пане Готтескнехт, з мене війни досить на все життя. Геть війну назавжди! Але коли я згадую Петера Візе, коли я думаю про те, які типи гуляють на свободі там, у Гамбурзі, я бачив їх, коли був у родичів, то мені хочеться взяти в руки гвинтівку, хочеться сьогодні ж знайти товаришів по зброї, серед яких був би й Зепп Гомулка, і, звичайно… — Гольт замовк.
«І, звичайно, Шнайдерайт», — додав він у думці.
— Сподіваюсь, ви розумієте мене, — продовжував Гольт, подолавши збентеження. — Я нічого не маю проти класичного гуманізму як ідеї. «Натан»[85] чудовий, так само й «Іфігенія»[86]. Шляхетна людяність перемагає тирана. Це так само прекрасно, як казка про співця в «Генріху фон Офтердінгені»[87], де король бере собі за зятя приблудного юнака лише тому, що той уміє складати чарівні пісні. В дійсності ж він нагнав би його. І у Бергманів у Любеку я б зганьбив себе, коли б прийшов до них з Гундель. Але скільки не говори, суть одна: гуманізм — це жертва для тирана, якщо в його розпорядженні немає могутніх танкових армій. В цьому ми, зрештою, пересвідчились на власному досвіді.
— А що станеться з великими пам'ятками класичного гуманізму? — запитав Готтескнехт.
— Житимуть і далі,— сказав Гольт, — як пам'ятки мистецтва і доброї волі. Але як світогляд, пане Готтескнехт, вони вже не годяться, це — старий мотлох, базікання. А часто й брехня. Не хочу нічого чути про світогляд, який складається з побожних сентенцій філософів, від Канта до Альберта Швейцера! В кращому випадку це — ілюзія. А у Маркса підкупає саме цей холодний, критичний перегляд всього духовного інвентаря! Маркс не обманює ні мене, ні себе. Прочитайте його ранні твори, — вам, між іншим, і як стилістові це принесе задоволення. У нього прекрасна німецька мова, от у кого варто було б повчитись нашим журналістам. Що ж до того, ніби він усе ламає, то це взагалі не відповідає дійсності. Він розправляється з буржуазною ідеологією, і ви називаєте це нищенням, а по суті це є утвердженням людини, утвердженням її великої мрії про майбутнє. Маркс аж ніяк не викидає все на смітник, він має також попередників. Ви відштовхуєтесь від Канта, і тому я розумію ваш настрій. Але є і інші духовні предки: Геракліт, Джордано Бруно, Гегель, Фейєрбах. Останнім часом я перечитую їх. Все одно треба знати…
Вони підійшли до інституту. Готтескнехт сказав:
— Прошу вас, продовжуйте!
— Ми повинні зрештою усвідомити, — продовжував Гольт, — що нам слід позбутися не лише фашистської ідеології, а й усього успадкованого нами, що колись здавалось нам природним і чим ми були сповнені вкрай. Як це сказано у Рільке: «Воно нас переповнює. Ми його впорядковуємо. Воно розкладається. Ми його знову впорядковуємо і розкладаємось самі». Я особисто не хочу розкладатися, пане Готтескнехт. І тому я й не пробую упорядковувати на старий і звичний лад оте традиційне, до чого ми звикли, оті успадковані нами ідеї. Ні, я рву з ними.