6
Нарешті канікули! Гольт поки що залишався в місті. Спеку в парку переносити було куди легше, ніж у насиченому пилюгою, залитому нещадним сонячним промінням Менкеберзі. Гольт розробив широку програму навчання, бо хоч оцінки з усіх предметів, незважаючи на короткий термін навчання, були непогані, з мовами в нього все-таки не клеїлось. І він продовжував працювати.
Але Цернік з кожним візитом усе скептичніше дивився на Гольта.
— Ви зубрите, наче боїтеся щось забути! — сказав він одного дня.
— Дурниці! — заперечив Гольт. — Я просто духовно трохи зголоднів, от і все.
— Слід визнати, що ви старанні, наче бджола, — зауважив Цернік. — Духовно зголодніли, кажете? Дивіться, щоб, бува, не об’їлись духовною стравою! Зголоднілі люди напихаються, чим доведеться, а потім гинуть від завороту кишок.
— У мене чудовий шлунок, — відказав Гольт. — Я належу до родини духовно всеїдних.
— Мені це не до смаку! — промовив Цернік, як завжди, розглядаючи книжки, що лежали у Гольта на столі. — Так… Хіба можна так? Вільгельм Вундт, Фрейд, Вейнінгер! — Тепер він справді розлютився. — Прикусіть язика, зараз говорю я! Ви ковтаєте усяку гидоту душевно хворого самовбивці і водночас читаєте Маркса. Як вам не соромно?!
— Я не зовсім розумію, чого ви так хвилюєтесь, — сказав Гольт. — Мені просто не хочеться бути однобічним!
— Ви чудово знаєте, що вам необхідна ясність, а не химерні вигадки Фрейда і Вейнінгера!
Гольт знизав плечима.
— Можливо. Але я схиляюсь до думки Гельдерліна [90]. «Перевір усе і вибери найкраще».
Цей афоризм зовсім вивів Церніка з рівноваги.
— Доведеться-таки сказати вам усю правду! — вигукнув він, але потім, поправивши окуляри, вже спокійніше сказав: — Адже ви не можете всього перевірити! І що ж виходить? Перевіряючи, ви полишаєте на волю випадку сам вибір або… — і він знов сердито глянув на Гольта своїми зеленкуватими очима, — або ж і на волю своїх упереджень, хіба не так? Всіляких там імпульсів з націстських часів, чи не так?
Він одвернувся від Гольта і узявся за ручку дверей.
— Однак негоже тікати! — сказав Гольт.
— Я не тікаю, — заперечив Цернік, — а тим більше од вас. Я йду вниз, до вашого батька. Тут, як на мене, занадто відгонить затхлістю. — Він був уже в коридорі, коли ще раз зупинився і зміряв Гольта якимось дивним поглядом. — Ви мені не подобаєтесь. Ви наближаєтеся до кризи! Що з вами діється?
— Нічого. Що може діятися зі мною? — запитав Гольт.
— Подумайте. Глядіть, не попадіть знов у скрутне становище! Розкажіть усе щиро мені, я хочу вам допомогти.
— Я справді не знаю, що ви маєте на увазі,— сказав Гольт.
Але коли він лишився сам серед своїх книжок, порозкиданих Церніком, то подумав, що Цернік має рацію, — щось із ним незрозуміле коїться, це він відчуває. Досі Гольт свій стан пояснював перевтомою. Але зараз, під час канікул, він і спав, і відпочивав цілком достатньо, і все ж ніщо не давало йому радості. Він мріяв знайти своє місце в житті, пробивав собі дорогу в царство розуму, яке вабило його тим, що здавалось вищим за буденність, вищим за протиріччя дійсності, вищим за боротьбу двох світів. А хто від одного берега відчалив, а до другого не причалив, хто опинився між класами, став безбатченком, той, само собою, приречений на самотність.
Гольт не міг вилити свою душу перед Церніком. Не міг ні перед ким цього зробити. Адже хто сам не втратив ґрунту під ногами, хто не пережив повної самотності, той не зрозуміє його.
Він знав лиш одну людину, що теж була самотня: Бльома. У жаркі, задушливі липневі вечори той робив з Гольтом екскурси в історію математики, стомлено визираючи у вікно, чи не насунеться, бува, рятівна гроза.
«Пора б уже бути й ночі. Після такого дня темрява вдвічі приємніша. Адже вам також знайомий оцей стан невдоволення. Так, стан невдоволення світом і самим собою». А що Гольт тоді промовчав, Бльом продовжував: «Читайте частіше великого Гете! Це дає втіху, примиряє нас із злигоднями нікчемного земного життя. Ми всі надто молоді, щоб не мати бажань. А ви, любий Вернер, мабуть, уже надто старий, щоб тільки грати».
Раз на тиждень Гольт зустрічався з Анжелікою. Здебільшого він ходив з нею гуляти у найближчий ліс, а інколи в один з тісних приміських кінотеатрів. Більше ніде вони разом не бували.
Її це задовольняло. Більше за все вона любила залишатися з ним на самоті. Вона не помічала, як летіли канікули. Протягом тижня вона чекала лише того дня, коли зустрінеться з Гольтом. Гольт став для Анжеліки сенсом життя, і це пригнічувало його. У вересні їй мине тільки шістнадцять. Батьки її померли. Бабуся, певно, була сувора. Ще з гітлерівських часів у неї був опікун, якийсь поштовий службовець, та він не піклувався про неї.