Несподівано в кімнаті запала тиша. Стоячи за шафою, Вольцов не помітив, як у дверях з’явилась кремезна постать людини років тридцяти п’яти. Чоловік стояв, широко розставивши ноги, у збитому набакир кашкеті й синьому, гаптованому сріблом мундирі. Всі так і завмерли, витріщивши на нього очі. Гольт спробував подати Вольцову знак, але той, не звертаючи ні на що уваги, невдоволено галасував за шафами:
— Якийсь свинюшник! Тут, очевидно, жили готтентоти! — Лише тепер Вольцов помітив, що в кімнату хтось зайшов.
— Непогано, — мовив незнайомий. — Готтентоти! Це справді непогано сказано! — Він пройшовся поміж шафами. Його погляд, окинувши всіх, зупинився на Кірші.— Прізвище?
Кірш мало не вдавився хлібом, який саме дожовував. Ковтаючи, він силкувався зміркувати, що ж означає зірка на погонах з срібною окантовкою.
— Кірш, пане фельдфебель! — випалив він.
— Не так! У нас фельдфебель називається вахмістр. Ану ще раз. Ваше прізвище?
— Кірш, пане вахмістр!
— Знову не так! Хто ж ви — водолаз, лікар-гінеколог чи тюремний наглядач?
Вольцов наважився посміхнутись, і прямо начальникові в обличчя. Вахмістр трохи насупив брови. Кірш відрапортував, уже втретє:
— Курсант зенітної служби Кірш, пане вахмістр!
— Чудово! — на обличчі вахмістра засяяла усмішка. Гольт не зводив з нього очей. — Вірно! Молодець! Я вас запам’ятаю. Але до одиниці ще дуже далеко, — адже вдало відповіли ви тільки на третій раз. Сьогодні я вам ставлю двійку. — Він вийняв з кишені блокнот і щось занотував. Потім звернувся до Вольцова:
— Прізвище?
— Курсант зенітної служби Вольцов, пане вахмістр!
— Професія вашого батька, Вольцов?
— Полковник, пане вахмістр! Він…
— Ого! — вигукнув вахмістр. — Це ви даремно, будемо вважати, що я не чув ваших слів. Ану назвіть мені скоріше професію вашого дядька.
— Генерал-майор, пане вахмістр!
— Просто жахливо!
Гольт намагався збагнути, що ж у цьому жахливого, але тут вахмістр засмученим голосом пояснив:
— Я змушений поставити вам незадовільну оцінку, Вольцов. І знаєте чому?
— Ні, пане вахмістр!
— Оці молодчики, — він показав на юнаків, що стояли довкола, — базікатимуть потім, ніби я з вами панькаюсь, тому що ваш дядько генерал. — Він знову зробив у блокноті помітку. — Мені вас дуже шкода, Вольцов. Несолодко вам буде в мене. — Він засунув блокнот у бокову кишеню і ще раз окинув усіх уважним поглядом. — Моє прізвище Готтескнехт[20]. Вахмістр Готтескнехт, інструктор бойової підготовки. — Обличчя його залишалося серйозне і незворушливе. — Ті, хто мене знає, — продовжував він, — кажуть, що я й справді божий слуга. Але хто спробує гороїжитися, той скоро переконається, що я слуга самого диявола. — Він повільно пройшовся по кімнаті. — Я ніколи не кричу, але весь час виставляю оцінки — від одиниці до п’ятірки, як і в школі. Хто заслужить п’ять одиниць підряд — одержує позачергову відпустку. Але це трапляється рідко. — Він зупинився перед Гольтом і зміряв його поглядом з голови до ніг. — Прізвище?
— Курсант зенітної служби Гольт, пане вахмістр!
Готтескнехт знову вийняв блокнот і зробив помітку.
— Професія батька?
— Контролер у харчовій промисловості, пане вахмістр! — обережно відповів Гольт.
— Похвально! Треба, щоб ви послали йому шматок гарцького сиру, який нам тут дають. Кажуть, у нього домішують гіпс і всяку погань, щоб гірше смердів.
Гольт приснув. Гомулка і Вольцов також засміялись, а решта ніяково скривилися. Вахмістр засяяв усмішкою.
— Вас розсмішив мій жарт? Справді? Це чудово! Ставлю вам одиниці! — Він звернувся до Гомулки, запитав його прізвище і записав. — У мене можна сміятись. Але хто засміється не до діла — дістане незадовільну оцінку. А хто зовсім не сміється, тому завжди ставлю п’ять — за боягузтво!.. Гомулка, професія батька?
Гомулка зам’явся.
— Юрист, пане вахмістр!
— Суддя? — насторожено запитав Готтескнехт.
— Ні, пане вахмістр! Адвокат!
— Ну вам просто пощастило! Синкам високого начальства у мене не з медом живеться. — Він попрямував до дверей. — Двоє за мною! Одержати віника і ковдри. Навести тут порядок, потім шабаш.
Рутшер і Бранцнер пішли за вахмістром.
— Що ти про нього скажеш? — запитав Гольт, звертаючись до Гомулки.
— Комедія, та й годі! — сказав Вольцов. — Кривляка! Корчить із себе бозна-що. Він зовсім не такий, якого з себе вдає. Холодний мов крига!
Кімната була вже чисто прибрана, коли, гупаючи черевиками, у коридор ввалився Надлер зі своєю командою. У нього було кисле, невдоволене обличчя, зелений шнурок фюрера вже зник з мундира. Вольцов показав йому приміщення навпроти.