— Я обслуговую далекомір. Його оптичні прилади збільшують у двадцять чотири рази!
— Не мели нісенітниці! — обірвав його Вольцов. — Кому це цікаво? Кожен, хто хоч трохи себе поважає, намагається потрапити до гармати!
За сусіднім столом все ще говорили про італійський путч[22], про телефонну розмову Гітлера з Муссоліні і, нарешті, про нові повітряні нальоти.
— Знову бомбили. Повідомляють про значні втрати і великі руйнування.
Гольт машинально уминав картоплю. Думки про руйнування, про Ессен і Рурську область не полишали його й тоді, коли він уже лежав у постелі, а Гомулка сидів за столом і щось записував у блокнот. «Сьогодні ж напишу Уті листа», — вирішив Гольт. Але навіть спогади про Уту не могли здолати в ньому почуття прихованого страху. Навпаки! «Адже все це даремно…» — лунало в його вухах. «А що ж буде з Німеччиною?»
Гольт навіть зрадів, коли бараком прокотилася команда Шмідлінга:
— Виходь!
Після двох годин стройової підготовки вони приступили до вивчення матеріальної частини. Одне й те ж саме повторювалося стільки разів, що Гольтові остогидли слова «лафет», «дульне гальмо», «дистанційний запал».
— Це треба так визубрити, щоб пам’ятати й уві сні,— напучував їх Шмідлінг.
А Вольцов навіть ввечері повчав їх, що вся оця премудрість, незалежно від пам’яті і свідомості, повинна вкарбуватися їм у плоть і кров.
— Коли вам зрадить пам’ять або за якихось обставин виключиться свідомість, ці поняття повинні бути властиві вам як рефлекс.
Вольцов зібрався йти до Готтескнехта відбувати покарання. Але раніше цей кмітливий хлопчина вирішив все ж звернутися до Шмідлінга за порадою.
— Перш за все ви повинні відрапортувати. Одягніться по всій формі. І каску, неодмінно з каскою на голові.
Про сутичку між Готтескнехтом і Вольцовом уже пішов розголос. Надлер якусь мить мовчки спостерігав, як Вольцов начищає до лиску ремінь і черевики. Потім все ж наважився поглузувати:
— Коли Готтескнехт наказує, Вольцов слухає!
Феттер жбурнув йому в спину черевиком. Надлер кинувся навтікача.
Гольт взяв поштовий папір і сів до столу, але написав тільки початок листа, та й то з величезними труднощами. Незабаром повернувся Вольцов, як завжди, зовні спокійний, але все в ньому аж кипіло від люті.
— Три місяці без звільнення! От підла свиня! — Трохи згодом він розповів докладніше: — Готтескнехт дуже розчарувався, коли я прийшов одягнений по всій формі. Поставив мені спочатку одиницю за бездоганну виправку, лицемір проклятий. А потім заборонив три місяці виходити з підрозділу.
Гомулка засміявся.
— А після цього, — додав Вольцов, — ще заходився гортати дисциплінарний устав і перевірив, чи не перебільшив своїх прав, наклавши на мене таке стягнення. От стерво.
Гольт ніяк не міг зосередитися на листі.
— А я б чистив йому два тижні чоботи, аби було спокійно, — сказав Бранцнер, худий чорнявий юнак з кривим носом і великим кадиком, що судорожно стрибав на шиї униз і вгору при кожному слові.
— Мені здається, Готтескнехт непогана людина, — мовив Гомулка. — Коли нас уже пошлють в діючу армію…
В діючу армію! Ось вони, ті таємничі слова, які забрали Гольтів спокій. Він ловив себе на тому, що нудьгує за безпечним життям у тихому містечку, і тут же картав себе за легкодухість. На аркуші паперу ще й досі не було нічого, крім слів: «Люба Уто!..» «Тоді я говорив їй, що хочу на війну, — пригадав Гольт, — а тепер я втрачаю мужність!»
Нарешті він написав щось на зразок ділового звіту про перший день перебування в армії, наскільки вважав це за можливе після попередження Готтескнехта. «Невже ми розлучилися тільки вчора? — думав він. — Все це було так давно… І минуло назавжди. А мої сподівання — просто ілюзія. Я молодший за неї майже на три роки. Вона заручена». Але зараз, пишучи Уті листа, він сам себе обманював. «Все це не повинно так безслідно минути!» А на папір лягло: «Не кидай мене. Можливо, на нас чекають тяжкі випробування! Не полишай мене самого!»
— Шкала кутомірного круга, — сказав Шмідлінг, — мав шість тисяч чотириста ділень.
Гомулка і Бранцнер, які вважалися в школі здібними математиками, негайно взялися вираховувати бусоль у градусах. Це вносило різноманітність у роботу їхнього мозку, до краю стомленого безугавним зазубрюванням всіляких премудростей. Кожен говорив, що тільки спадало на думку.