Усі вже давно цього чекали, але слова Готтескнехта вплинули на юнаків як грім серед ясного неба.
— Пресвятий Антоній! — вигукнув Готтескнехт. — Чого це ви всі так скривилися? Ви навіть не уявляєте, як там чудово! Я обіцяю вам повний спокій, якщо тільки не треба буде стріляти чи йти на учбові заняття, які, звичайно, й там триватимуть, або ж вас не пошлють у цей час розвантажувати боєприпаси чи засипати вирви від бомб, або якщо не станеться випадково ще чого. Тихо в строю! Вольцов, помовчте! А ще кажете, що ви син офіцера?! Ви ганебна пляма всієї батареї!
— Пане вахмістр! — скипів Вольцов. — Я протестую… «Ганебна пляма» — адже це…
— Вольцов! Два кроки вперед! Наліво! Кроком руш! Лягти!.. Встати!.. Лягти! — Готтескнехт повернувся на правий фланг. — Шмідлінг, продовжуйте далі! Помуштруйте свого любимчика, оцього нахабу! Десять хвилин, тільки як слід, за всіма правилами! — І, знову звертаючись до Вольцова, що лежав нерухомо, уткнувши носа в землю, раптом закричав: — «Га-а-а-ази! Ось так, чудово! Інших це не стосується, тільки Вольцова. Нехай запам’ятає закінчення занять!
Вольцов натяг протигаз.
— Шмідлінг! — наказав Готтескнехт. — Перевірте, чи правильно одягнута маска, бо Вольцов добрий пройдисвіт! О боже, Шмідлінг, що ви там робите? Треба просто затиснути трубку, і якщо за п’ять хвилин він ще буде живий, то маска одягнута не щільно!
Рядами прокотився сміх.
— От і добре, — сказав вахмістр, — у вас, виявляється, чудовий настрій. Гольт! А ви чому ж не смієтесь?
— Пане вахмістр, Вольцов мій друг! Ви не можете вимагати, щоб я сміявся, коли мій друг у біді!
— Яка відданість! Просто зворушливо! — вигукнув Готтескнехт. — Як ви сказали? Я не можу вимагати!.. Та ви навіть не уявляєте, що тільки я можу від вас вимагати! Гольт! Слухайте мою команду! Га-а-а-ази!.. — Гольт миттю одягнув протигаз. — Шмідлінг, ану візьміть в роботу разом з Кастором і Поллукса[23]. Що?! Не розумієте? Поганяйте трохи і Гольта. — Потім, звертаючись до Вольцова: — Ну, Вольцов, вам просто пощастило. Адже розділене горе — півгоря! Тепер ви не можете поскаржитися на мою несправедливість?
В бараці тільки й розмов, що про майбутній від’їзд. Як усі не бадьорилися, все ж їм було дуже страшно.
— Станеться з тобою що чи ні, — сказав Вольцов, — одне ясно: від тебе це не залежить! Тут уже нічого не вдієш! У кого на роду написано загинути, той загине. Від своєї долі не втечеш, де б ти не був — чи то в Рурській області, чи на Східному фронті.
— Великий аллах, — докинув йому в тон Гомулка. — Усе записано в книзі життя. Твоя покірність долі — надзвичайно зручна річ.
— Мій батько, — обурено вигукнув Вольцов, — міг би розповісти тобі чимало історій з хроніки останніх двох воєн про людей, які гадали, що можна утекти від своєї долі!
«Чому бути, того не минути», — подумав Гольт.
Десь годині о десятій обер-єфрейтор повів їх на заняття. Готтескнехт цілих півгодини не відходив од гармати Шмідлінга. В його присутності вони повторили всю програму. Обійшлося без жодного зауваження. Гольт — так уже вийшло — був другим номером, Гомулка визначав висоту, а Феттер обслуговував механізм встановлення запалу. Вольцов виконував обов’язки третього номера. Готтескнехт спостерігав, як легко, ніби граючись, Вольцов досилає в канал ствола важкий снаряд навіть при найбільшому куті підвищення.
— Ну, Шмідлінг, — задоволено сказав він, — ви виховали таки непогану обслугу.
Шмідлінг в свою чергу похвалив підлеглих:
— Ви в мене просто молодці! Нам треба й надалі триматися разом!
Хлопці знову переодяглися у форму членів гітлерюгенду, у якій прибули сюди, і, лежачи тепер на солом’яних матрацах, старанно писали листи. Надвечір вони пішли на склад за сухим пайком. А коли повернулися, біля дверей на них уже чекав Г оттескнехт.
— Панове, люб’язно прошу! Карету подано! Пора вже лити сльози прощання.
Величезний тривісний грузовик мчав їх крізь темряву ночі. На зміну жаркому, засушливому літу прийшов жовтень, похмурий і холодний. Часто випадали дощі, і в сльоту ще недавно вони стовбичили біля гармат. Потім знову настали ясні осінні дні, теплі і безхмарні. Але ця ніч — темна і студена; на небі жодної зірочки. З погашеними фарами машина поспішала на захід.
4
Ледь почало сіріти, грузовик зупинився на якомусь пагорбі. Була п’ята година ранку. Насичене білим туманом повітря пахло димом і сажею. В набряклому одязі тупцювали хлопці навколо машини, розігріваючи закляклі від холоду руки й ноги. В тумані Гольт побачив невиразні контури кількох бараків, розташованих близько один від одного. Він дуже змерз, на душі було сумно і моторошно.
23
Кастор і Поллукс — у грецькій і римській міфології брати-близнюки Діоскури, сини Зевса й Леди.