Гольт зробив рукою жест, який не означав нічого, крім безпорадності, безпорадності й страху. Професор, напевне, зрозумів його. Він мовчав. Тьмяне світло настільної лампи кидало велетенські тіні на пофарбовані стіни. Гольт кілька секунд боровся зі страхом і нарешті вгамував його, але заодно згасла й іскорка тепла в його душі. Повернулось почуття, що тут він чужий; відчуженість знову пролягла між батьком і сином, немов безодня, яка все ширшала, дихаючи крижаним холодом. Гольта морозило. Він дивився на батька і в тьмяному світлі лампи бачив чужого літнього чоловіка, дивака й людиноненависника… «Кидає мені свою правду в очі, як собаці кістку, — думав він, — штовхає мене у прірву і кидає напризволяще…»
Лише одне йому стало ясно: треба мерщій тікати звідси. «Цей старий, — думав він, — смокче свою люльку, втупивши погляд просто себе… Тут моє серце змерзлось у крижину! Що мені тут потрібно? Що привело мене сюди, і для чого я почав його розпитувати? Утікати звідси! Але куди? До Герті,— вирішив Гольт і полегшено зітхнув. — У неї я знайду тепло, захисток, утіху…»
— Принаймні хоч побачилися, — промовив він. Ці слова вирвались у нього чистосердо. — На жаль, — і це також прозвучало щиро, — завтра вранці я мушу їхати. При такому напруженому стані повітряної війни…
Професор усе зрозумів. Тепер прийшла його черга зробити безпорадний жест рукою, і та рука безсило впала на стіл.
— Тоді лягаймо спати. Сподіватимемося, що тривоги не буде.
Ранок аж дзвенів морозом. Професор, високий і по-молодечому стрункий, пішов у свою лабораторію. Гольт дивився йому вслід. Відчуження, розчарування і страх. Всі оці почуття переросли тепер у розпач і лють. «Іди, іди, — сердито думав він. — Іди! Ти мені не потрібний. Не хочу я ні тебе, ні твоєї… правди!»
І він подався на вокзал.
Швидкий поїзд для відпускників помчав його на захід. Купе вагонів були переповнені солдатами всіх родів військ. Всюди неголені обличчя, розімлілі від сну або змучені довгим безсонням. Сьогодні — святий вечір!
Магдебург. Стоп! Пробратися далі на північ — ніякої можливості. В Ганновері довелося застряти на ніч. Жодного поїзда, жодної машини. Без усякої мети він блукав вулицями. Спускалися сутінки. Гольт повернувся на вокзал і сів у залі для пасажирів. Настав вечір. Раптом голосно заговорило радіо. Чиясь вітальна промова. Нічого не хотілося чути. А потім: «Тиха ніч, свята ніч…» Святий вечір! Німецькі кафедральні собори благовістять різдво Христове. Гольт схилив голову на руки.
Другого ранку Гольт був уже в Гельзенкірхені. Звідти трамваєм доїхав до Ессена і відразу ж подзвонив. Фрау Ціше дуже здивувалася.
— Можна мені до тебе? — запитав він.
— Ні, Гюнтер Ціше одержав звільнення на день і повинен прийти.
Гольт почав благати:
— Я… спалив за собою всі мости, ти не можеш залишити мене зараз самого.
І почув, як вона сказала:
— Зачекай! — Він ждав довго. — Отже, слухай! їдь у Бор-кен, це за Везелем, на тому березі, якось доберешся. Потім підеш по шосе і на роздоріжжі звернеш направо. Дійдеш до найближчого села, туди буде кілька кілометрів. Там є трактир «Біля джерела». У ньому ми й зустрінемось. А Ціше нехай собі казиться. Я попрошу знайомого, щоб підвіз мене туди на машині.
Гольт був безмежно щасливий.
— Ну, бувай, скоро побачимося, — сказала вона. — Я теж дуже рада!
Тільки в другій половині дня Гольт дістався до місця. Він швидко знайшов привітний сільський трактир. Фрау Ціше була вже там — сиділа у кутку, непримітна, маленька, мов дівчинка. Він схопив її за руки. Вона повільно повернула руку, над якою він схилився, і теплою долонею затулила йому рота.
Потім вони йшли засніженою широкою долиною. Своєрідний рівнинний ландшафт простягався в далечінь, зливаючись на обрії з сутінками. На луки, на зарослі вільхи і верболозу, на болота і трясовину падав лапатий сніг. Тут, уже десь недалеко, мав проходити голландський кордон. Мороз дужчав. Надвечір метелиця затихла. У темряві над їхніми головами почувся гул моторів. Десь далеко стріляли зенітки. Але все це було вже поза їхнім життям. Тут ніхто не оголошував тривогу. У них у запасі було ще цілих два довгі-довгі дні. Вони брели глибоким снігом, що рипів під ногами.
— Поглянь, який чудовий зимовий пейзаж, — захоплено сказала вона. — Тобі подобається тут? — Ця риса в ній була теж якась нова.
Згодом Гольт розповів їй про батька.
— Може, й надто песимістично, — мовила вона. — Але загалом він має рацію. — І Герті заговорила про безсилля та приреченість людини і всемогутність долі.— Усі ми тільки маленькі фігурки у великій грі.— Вона говорила ніби в унісон його гнітючому настроєві.— Забудь про все це, — радила вона. «Ута також вимагала: «Забудь!» — згадав Гольт.
— Я не можу цього забути!
— Зможеш. Ось зачекай. Повернешся на батарею — і від усіх цих думок навіть сліду не залишиться.
У порожньому маленькому залі трактиру горіло на ялинці кілька свічечок. Від груби йшло приємне тепло. Трактир був переповнений потерпілими від бомбардувань, але для фрау Ціше тут завжди знаходили вільну кімнату. Вона пояснила, що кілька років тому вони тут часто зупинялися, коли виїжджали за місто на прогулянки.
Після вечері вони сиділи біля теплої кахельної груби, пригорнувшись одне до одного. По радіо знову лунало: «Тиха ніч, свята ніч…», але слова були зовсім інші: «…О Бальдур [26] святий ясний…» Гольт нічого не чув. Тепер, коли за вікнами стояла темна і грізна ніч, він був безсилий боротися з спогадами, що знову обступили його, з спогадами й думками про сивого чоловіка, про його слова… Незабаром вони пішли у відведену для неї кімнатку. Гольт, немов тікаючи від своїх думок, кинувся до неї, і вона, напевне, збагнувши, що з ним діється, віддалася йому мовчки, безвільно. Але й потім він ще довго не міг заснути і боровся зі страхом, який дуже повільно відступав. «Не піддаватися, — наказував він собі.— Я й тоді здолав… коли вперше почув від Ути і… базікання Герті відкинув геть… Не піддаватися! Все якось одне до одного, — думав він, — поступово тягар збільшується, неначе доля хоче мене випробувати… Доля!..» — думав він.
Ранок вставав повитий білим холодним туманом, але норд-ост незабаром розірвав його густу пелену. На ясному морозному небі засяяло зимове сонце, і від кожного кущика верболозу на землю падала голуба тінь. Гольт і фрау Ціше довго бродили засніженою долиною. Він ішов поруч з нею, але думки його витали десь далеко. «Доля, — думав він знову і знову, — це велика, темна, таємнича сила, і люди віддані їй на поталу». Гер-ті розповіла йому про своє життя. З дитинства її вчили танцювати, а в шістнадцять років у складі балетної трупи вона вже об’їхала всю Європу, була у Франції, Англії, Росії…
Гольт насторожився.
— Ти була в Росії?
— Це країна безмежна, як і небо над нею, — долинув до нього голос Герті. — Здається, ніби потопаєш у її безкраїх просторах… Почитай Достоєвського.
Гольт дивився на обрій, туди, де виблискуючий проти сонця сніг без усякого переходу зливався з блакиттю неба. «Простір, безмежність, — думав він, — а хіба наше життя не дорога без кінця та краю і без усякої мети, дорога, над котрою, немов гроза, нависло провидіння долі?»
— Прочитай, що пише Рільке про російську душу, — почув він її голос. І лише тепер обірвалась ниточка його думок.
Гольт зупинився.
— Я думаю, що все це недолюдки, адже так? — запитав він, і його вже зовсім не здивувала її смілива відповідь:
— Треба ж було щось вигадати, щоб їх убивати.
Дивно. Її слова уже не вражали Гольта, як раніше. «Життя тече своїм руслом, — думав він, повертаючись на батарею. — Йому немає ніякого діла до нас, до наших почуттів, до розчарувань і страху. Воно десь там, над нами, на недосяжній висоті, і змушує нас іти визначеним долею шляхом, а ми приречені коритися.