Згодом Гольт розповів їй про батька.
— Може, й надто песимістично, — мовила вона. — Але загалом він має рацію. — І Герті заговорила про безсилля та приреченість людини і всемогутність долі.— Усі ми тільки маленькі фігурки у великій грі.— Вона говорила ніби в унісон його гнітючому настроєві.— Забудь про все це, — радила вона. «Ута також вимагала: «Забудь!» — згадав Гольт.
— Я не можу цього забути!
— Зможеш. Ось зачекай. Повернешся на батарею — і від усіх цих думок навіть сліду не залишиться.
У порожньому маленькому залі трактиру горіло на ялинці кілька свічечок. Від груби йшло приємне тепло. Трактир був переповнений потерпілими від бомбардувань, але для фрау Ціше тут завжди знаходили вільну кімнату. Вона пояснила, що кілька років тому вони тут часто зупинялися, коли виїжджали за місто на прогулянки.
Після вечері вони сиділи біля теплої кахельної груби, пригорнувшись одне до одного. По радіо знову лунало: «Тиха ніч, свята ніч…», але слова були зовсім інші: «…О Бальдур [26] святий ясний…» Гольт нічого не чув. Тепер, коли за вікнами стояла темна і грізна ніч, він був безсилий боротися з спогадами, що знову обступили його, з спогадами й думками про сивого чоловіка, про його слова… Незабаром вони пішли у відведену для неї кімнатку. Гольт, немов тікаючи від своїх думок, кинувся до неї, і вона, напевне, збагнувши, що з ним діється, віддалася йому мовчки, безвільно. Але й потім він ще довго не міг заснути і боровся зі страхом, який дуже повільно відступав. «Не піддаватися, — наказував він собі.— Я й тоді здолав… коли вперше почув від Ути і… базікання Герті відкинув геть… Не піддаватися! Все якось одне до одного, — думав він, — поступово тягар збільшується, неначе доля хоче мене випробувати… Доля!..» — думав він.
Ранок вставав повитий білим холодним туманом, але норд-ост незабаром розірвав його густу пелену. На ясному морозному небі засяяло зимове сонце, і від кожного кущика верболозу на землю падала голуба тінь. Гольт і фрау Ціше довго бродили засніженою долиною. Він ішов поруч з нею, але думки його витали десь далеко. «Доля, — думав він знову і знову, — це велика, темна, таємнича сила, і люди віддані їй на поталу». Гер-ті розповіла йому про своє життя. З дитинства її вчили танцювати, а в шістнадцять років у складі балетної трупи вона вже об’їхала всю Європу, була у Франції, Англії, Росії…
Гольт насторожився.
— Ти була в Росії?
— Це країна безмежна, як і небо над нею, — долинув до нього голос Герті. — Здається, ніби потопаєш у її безкраїх просторах… Почитай Достоєвського.
Гольт дивився на обрій, туди, де виблискуючий проти сонця сніг без усякого переходу зливався з блакиттю неба. «Простір, безмежність, — думав він, — а хіба наше життя не дорога без кінця та краю і без усякої мети, дорога, над котрою, немов гроза, нависло провидіння долі?»
— Прочитай, що пише Рільке про російську душу, — почув він її голос. І лише тепер обірвалась ниточка його думок.
Гольт зупинився.
— Я думаю, що все це недолюдки, адже так? — запитав він, і його вже зовсім не здивувала її смілива відповідь:
— Треба ж було щось вигадати, щоб їх убивати.
Дивно. Її слова уже не вражали Гольта, як раніше. «Життя тече своїм руслом, — думав він, повертаючись на батарею. — Йому немає ніякого діла до нас, до наших почуттів, до розчарувань і страху. Воно десь там, над нами, на недосяжній висоті, і змушує нас іти визначеним долею шляхом, а ми приречені коритися.
8
Стояла зима; на зміну снігопадам приходили морози, іноді вони відлягали і наставали порівняно теплі дні. Але в січні вдарили тріскуни. Ночами ртуть у термометрі опускалась до двадцяти двох, а то й до двадцяти шести градусів нижче нуля. Та, незважаючи на сувору зиму, великі з’єднання англійських бомбардувальників щоночі перелітали кордон.
Зенітники, задубілі від холоду, чергували біля гармат. Хтось сказав:
— Уже п’яту зиму воюємо!
— Дома топити немає чим, — невесело мовив Гомулка, — і з харчами дедалі гірше.
— Як вони там, угорі, сідницю собі не відморозять! — дивувався Феттер.
— Таке сказав! — тоном знавця заперечив Вольцов. — У них там тепло. Чотиримоторні літаки мають герметичні кабіни, і пілоти у своїх комбінезонах з електричним обігріванням скоріше обливаються потом, ніж мерзнуть!
— Замовкни, ти! — крикнув Гольт. — Обливаються потом… Дурниці! — І він щільніше закутав ноги вовняною ковдрою, але холод проймав аж до кісток, підповзав дедалі вище й вище, примушуючи тремтіти, як у лихоманці.
— Кажуть, у збитому «стірлінгу» знайшли шоколад і першосортні сигарети, — базікав Феттер. — Вони й каву п’ють натуральну!