А як ви щодо того, щоб її по роботі задіяти?.. Я маю на увазі послати її у суміжну організацію... Правда, непогано? А може, навіть у дві? Тоді їй на цілий день роботи вистачить... Жартую, Сидоре Прокоповичу, вона до обіду . упорається... Так, кажете, краще у трест на погодження?.. Ви мене переконали! Погодження — річ потрібна, солідна. Це не зачіска якась...
СВОЇ ЛЮДИ
Життя у Анатолія Свиридовича не стало через сусіда зверху. Ні, сусід не випробовував на водостійкість стелю його квартири, не влаштовував у вихідні дискотеки на сорок осіб, але завжди приходив додому навантажений сітками та пакунками. Дружина кожного вечора відривала Анатолія Свиридовича від телевізора і примушувала милуватися непоказним сусідом:
— Оце-то чоловік! Дивись і вчись!
Анатолій Свиридович дивився, але вчитись не бажав. Врешті-решт йому це набридло. Якось він з'явився на подвір'ї з двома великими кошиками, повештався деякий час попід вікнами і щез у під'їзді. Так Анатолій Свиридович почав робити щодня, поступово збільшуючи об'єм вантажів. На п'ятий день він вже красувався з величезним туристським рюкзаком за спиною.
Того ж вечора у помешканні Анатолія Свиридовича задзеленчав дзвоник. На порозі стояв сусід.
— Здрастуйте, — звернувся нерішуче незваний, але дуже чеканий гість. — Вибачте за нескромне питання, але що ви кожного дня носите додому?
— Моя справа! — відрубав Анатолій Свиридович. — А чому це вас хвилює?
— Мене — анітрохи. Але чомусь хвилює мою дружину.
— Я ношу пральний порошок «Блиск». Так і передайте,
— Навіщо вам стільки порошку?
— А я охайний. Люблю по три рази на день прати… Між іншим, коли ви кожного дня прете по дві сітки яблук, то, гадаєте, моя дружина спокійно на це дивиться?
— Отже і ваша теж? — нарешті зрозумів, сусід.
— А ви як гадали? І, між. іншим, ви першим почали. Я у ваше життя не лізу. Допомагаєте — на. здоров'я. Але так, щоб ніхто цього не бачив. Бо інакше, майте на увазі, я у суботу у дворі привселюдно білизну вішатиму.
— Ну, навіщо, ж ви так! — трохи образився сусід. — Ми все-таки свої люди... Що б придумати, адже кошика за пазуху не сховаєш...
А ви до стінки ближче тримайтесь,
— Я постараюсь. Тільки і ви мене не підводьте, — примирливо посміхнувся сусід, потис Анатолію Свиридовичу руку і зник за дверима.
ТЕПЛЕНЬКЕ МІСЦЕ
У проході біля паркану, що огороджував будівельний майданчик, раптом зіткнулись носом до носа два старих приятеля. Один високий, сухорлявий, спортивного вигляду, другий вже трохи обрезклий, але ще молодцюватий товстунець.
— Михайло!
— Петре! Скільки літ, скільки зим!
Чоловіки обійнялись.
— Ну, як ти, як. живеш? — поцікавився ще молодцюватий Петро,
— Та. нормально. Робота, сім'я, двоє дітей, — відповів спортивний Михайло. — А ти-то як?
—Та нічого, помаленьку.,, А ти все такий же красень. Стрункий, підтягнутий, засмаглий... Загар просто чудовий. Либонь, тільки-но з курорту?
— Ну, припустімо, загоряю якраз на роботі.
— На роботі?
— Слово честі!
— Ну, я бачу, ти знайшов собі тепленьке місце… А вам люди не потрібні, які теж у робочий час загоріти не проти?
— А чого ж, потрібні...
— То ти вже зроби протекцію по старій дружбі… Я бачу, ти й зодягнений наче артист. Так що зарплата пристойна?
— Та вистачає.
— Ні, точно, артист! Але ж і я до муз відношення маю. Свого часу адміністратором у цирку працював. Потім, правда, пішов, сказали, ніби я якісь діла робив. Та які ж то діла! Ніяких. Палець об палець, не. Вдаряв. Ти ж мене знаєш.
— Та, пам'ятаю, ми тебе ще у школі прищіпкою на морозі звали.
— Ну, це давно було... Я відтоді енергійнішим став. Так що, вгадав — артист?
— Бери вище.
— Письменник? У Будинку творчості побут описуєш? На сонечку образи, звичайно, яскравіші приходять… Я теж, між іншим, маю пряме відношення до літератури. Деякий час працював приймальником у пункті прийому макулатури. Літератури побачив! Ну що, відгадав?
— Бери вище!