Натомість просто каже:
— Може, підемо пошукаємо Тедді? Подивимось, як ви порозумієтесь?
Барліг відразу за кухнею — затишна приватна сімейна вітальня із секційним диваном, скринею, повною іграшок, і пухнастим ворсистим килимом. Стіни завішані книжковими полицями й обрамленими афішами нью-йоркської Метрополітен-опери — «Ріголетто», «Паяци» й «Травіата». Керолайн пояснює, що це — улюблені музичні твори її чоловіка, і вони часто ходили в Лінкольн-центр на постановки цих опер, аж поки не з’явився Тедді.
Сам хлопчик розлігся на килимі з альбомом на спіралі й кількома жовтими простими олівцями. Коли я заходжу, він піднімає голову й пустотливо всміхається, а потім швиденько повертається до своєї роботи.
— Ну що ж, привіт іще раз. Ти малюєш картину?
Він сильно й перебільшено знизує плечима. Ще надто соромиться мені відповідати.
— Любий, дорогий, — втручається Керолайн. — Меллорі щойно поставила тобі запитання.
Він знову знизує плечима й опускає обличчя ще ближче до паперу, майже торкаючись носом малюнка, ніби хоче заховатися в ньому. Потім простягає ліву руку, щоб узяти олівець.
— О, я бачу, що ти шульга! — кажу йому. — Я теж!
— Це спільна риса всіх світових лідерів, — підхоплює Керолайн. — Барак Обама, Білл Клінтон, Рональд Рейґан — усі вони шульги.
Тедді змінює положення тіла так, щоб я не могла зазирнути йому через плечі, тож я не бачу, що він малює.
— Ти нагадуєш мою молодшу сестру, — кажу йому. — Коли вона була твого віку, то любила малювати. У неї була величезна коробка Tupperware, повна крейдяних олівців.
Керолайн засовує руку під диван і витягає звідти величезну коробку Tupperware, повну крейдяних олівців.
— Така?
— Точно!
У неї легкий приємний сміх.
— Я розповім тобі кумедну історію: за весь той час, що ми жили в Барселоні, ми так і не змогли змусити Тедді взяти до рук олівця. Ми купували йому фломастери, пальчикові фарби, акварелі — він не виявляв інтересу до мистецтва. Але щойно повернулися до Штатів і переїхали в цей будинок, він раптом перетворився на Пабло Пікассо. І тепер малює, як божевільний.
Керолайн піднімає стільницю журнального столика, і я бачу, що він служить ще й скринею. Вона витягає звідти стосик паперу товщиною сантиметрів зо три.
— Чоловік сміється з мене, що я зберігаю все підряд, але я просто не можу стриматись. Хочеш подивитися?
— Звичайно.
Внизу на підлозі олівець Тедді завмирає. Усе його тіло напружується. Я не сумніваюсь, що він слухає дуже уважно і всю свою увагу зосереджує на моїй реакції.
— О-о-о, цей перший справді гарний, — кажу я Керолайн. — Це кінь?
— Еге ж, думаю, що так.
— Ні, ні, ні, — заперечує Тедді, схоплюючись на ноги й ідучи до мене. — Це козел, бо в нього роги на голові, бачиш? І борода. У коней немає бороди. — Потім він спирається на мої коліна й перегортає сторінку, звертаючи мою увагу на наступний малюнок.
— А оце плакуча верба спереду?
— Так, точно. Якщо на неї залізти, то можна побачити пташине гніздо.
Я продовжую гортати сторінки, і незабаром Тедді заспокоюється в мене на руках, поклавши голову на груди. Таке враження, що я заколихую велике цуценя. Його тіло тепле, він пахне, як білизна, яку щойно випрали й вийняли із сушарки. Керолайн сидить трохи осторонь, спостерігаючи за нашим спілкуванням, і, здається, вона задоволена.
Малюнки — загалом стандартний продукт дитячої творчості: багато тваринок, багато усміхнених людей на фоні сонячних днів. Тедді уважно вивчає мою реакцію на кожен малюнок і, немов губка, всотує похвалу.
Схоже, Керолайн здивувалась, знайшовши в стосику цей останній малюнок.
— Я хотіла покласти його окремо, — каже вона, але очевидно, що має дати якесь пояснення. — Це Тедді та його, гм, особлива подруга.
— Аня, — каже Тедді. — Її звуть Аня.
— Так, Аня, — підтверджує Керолайн і підморгує мені, заохочуючи підіграти. — Ми всі любимо Аню, бо вона грається з Тедді, поки мама й тато працюють.
Я здогадуюсь, що Аня — це, мабуть, якась дивна уявна подруга, тож намагаюся сказати щось приємне.
— Упевнена, це чудово, що поруч є Аня. Особливо якщо ти — маленький хлопчик у новому місті і ще не познайомився з іншими дітьми.