Чекаючи приходу гостей, Марґарита сиділа на канапі в оточенні фрейлін і, схиливши набік біляву голівку, неуважно слухала спів менестреля. На її обличчі блукав задумливий вираз — швидше стурбований, аніж мрійливий, а ясно-сині очі були оповиті серпанком смутку.
Віддалік, в укритому леопардовою шкурою кріслі розташувалася Жоанна Наваррська, ґрафівна Біскайська — кароока шатенка двадцяти років, яку, при всій її привабливості, важко було назвати навіть гарненькою. Її фіґура була нескладна, як у підлітка, обличчя не відзначалося правильністю рис і було по-дитячому простакуватим, з чим різко контрастували занадто чуттєві губи. Проте в усій її подобі було щось надзвичайно привабливе для чоловіків, але що саме — так і залишалося загадкою. Жоанна тримала в руках розкриту книгу, не читаючи її, і з нудьгуючим виглядом слухала базікання своєї кузини Гелени Іверо, лише зрідка відгукуючись, щоб зробити якесь неістотне зауваження.
Сліпуча красуня Гелена становила повну протилежність тихій та скромній Жоанні. Їй було сімнадцять років, в ній усе кипіло та вирувало, жодна її часточка не завмирала ні на мить, вона не могла встояти на одному місці і порхала навколо крісла, немов пташка, невтомно цвірінькаючи і раз за разом заливаючись дзвінким сміхом. Її нітрохи не переймало, як це виглядає збоку, і що, можливо, така метушливість не личить принцесі королівської крові, якій змалку належить бути поважною та статечною дамою. А втім, мало знаходилося людей, яким вистачало твердості хоч би в думках засуджувати Гелену за її поведінку. Що б не робила ця струнка зеленоока дівчина з пишною гривою волосся кольору міді, вона зачаровувала всіх своєю життєрадісністю і якоюсь дитячою безпосередністю. Одна її усмішка вбивала в самому зародку всі можливі докори на її адресу. У Гелениній присутності зовсім не хотілося буркотіти про хороші манери і правила поведінки; куди приємніше було просто милуватися нею і разом з нею радіти життю.
Але час від часу, коли погляд Гелени спрямовувався на брата, вона миттю похмурніла, сміх її ставав трохи вимушеним, а в очах з’являлася сумна ніжність упереміж зі співчуттям. Години зо дві тому Рікард серйозно посварився з Марґаритою і фактично отримав у неї відставку. Особливо ж засмучувала Гелену та обставина, що невдовзі після такої бурхливої сварки, сповненої взаємних докорів і дошкульних образ з боку принцеси, Рікард, геть забувши про чоловічу гордість, покірно прийшов на прийом і зараз жалісливо дивився на Марґариту, привертаючи своїм нещасним виглядом загальну увагу…
Ближче до парадного входу, біля одного з вікон, сиділи за шахівницею Бланка Кастільська та Етьєн де Монтіні, які із зухвалою відвертістю обмінювалися закоханими поглядами, а час від часу й відповідного змісту репліками. В перервах між цими поглядами та репліками, вони грали в шахи, вірніше, Бланка давала Етьєнові черговий урок, пересуваючи фіґурки з яшми та халцедону як за себе, так і за нього. Принагідно додамо, що в цій грі Бланка не знала собі рівних, мабуть, у всіх трьох іспанських королівствах[28]. Під час свого перебування в Толедо Філіп найчастіше програвав їй, зрідка домагався нічиї, і лише лічені рази йому вдавалося обіграти розумницю-принцесу, що дуже відчутно вражало його самолюбство.
За чверть на дев’яту широкі двостулкові двері парадного входу розчинилися, пропускаючи досередини Філіпа з його друзями — молодими ґасконськими вельможами. Всі розмови в залі миттю припинилися, і герольд, що понад півгодини простояв біля дверей, чекаючи цієї хвилини, урочисто оголосив:
— Його високість, могутній та грізний сеньйор Філіп Аквітанський, суверенний князь Беарну, верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, ґраф Кантабрії й Андорри, ґранд Кастілії та Леону, співправитель Ґасконі, пер і перший принц Ґаллії, наступник престолу… — герольд перевів подих і скоромовкою докінчив: — Лицар-поборник віри Христової, кавалер орденів Золотого Руна та Корнелія Великого, почесний командор ордену Фернандо Святого, віце-маґістр ордену Людовіка Визволителя!
[28]