— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й гроша. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.
— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.
— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Все-таки кузина. Зрозуміло…
Перший вжив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.
Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло:
— То що виберемо — отруту чи кинджал?
— Тільки не отруту.
— Чому?
— Надто непевно.
— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.
— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…
— І що з того?
— В нашому становищі це вкрай небажано.
— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.
— Ну, не кажи. Кинджал, наприклад, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на іншого — підставити його так, аби ні в кого не виникло жодного сумніву щодо його провини.
— І як це зробити?
— Є в мене одна ідея, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, більшу частину грошей ми потім повернемо, проте втрати неминучі.
— Гроші не проблема. Що ти замислив?
— За три тижні Марґарита влаштовує заміську прогулянку в свій замок…
— За три тижні?! Так довго?
— Не хвилюйся, все обійдеться. Це найоптимальніший строк.
— Ти певен?
— Я ґарантую.
— Гаразд. Кажи далі.
— Пізніше. Я ще не прорахував всі деталі.
— А кого підставити, вже вирішив?
— Пізніше, я сказав.
Вочевидь, він привернув увагу співрозмовника до слуг, оскільки той відповів:
— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.
— Правильно. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.
„Пізно похопилися, хлопці! — злорадно прокоментував Ернан. — Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою“.
— Добре. Тоді я поїхав.
Почулося кінське іржання.
— Будь розсудливий, кузене, — вже кастільською кинув йому вслід той, що залишився. — Не гарячкуй, не нервуй. Все обійдеться.
„Це ще як сказати, пане ґрафе! — Ернан наперед смакував свій тріумф. — Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли стане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу“.
Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо не зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскайї. Байярда ніде видно не було.
Ернан поклав два пальці в рот і засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.
— Молодець, Байярдику! Розумнику ти мій! Ти навіть не уявляєш, яку послугу зробив усім нам, коли зірвався з прив’язі. Аби ж ти знав, про які приємні речі тут щойно йшлося — брр! — волосся сторчма встає. Хижі звірі — взяти б отих вовків, що мало не загризли тебе в Аженському лісі, — так вони сущі янголи в порівнянні з людьми. Це я почав розуміти давно. Був один тип, Ґійом Аквітанський, і була… — Він сумно зітхнув. — Давно це було… А в хрестовому поході я остаточно переконався: що невірні, що християни — всі на один копил. Гроші, землі, слава, влада — ось їхні головні стимули в житті… А втім, чому „їхні“? Можна подумати, що я байдужий до влади. А Філіп — іншого такого властолюбця годі й шукати! Ми з ним один одного варті, і світ ще почує про нас — здригнеться, коли почує! Ці не пусті хвастощі, любий друже, у мене чуття таке — а воно мене ще ніколи не зраджувало. Хто десять років тому перший побачив у Філіпові спадкоємця Ґасконі? Ґастон каже, що він, і він щиро вірить у це, наш дорогоцінний ґраф д’Альбре. Ну й нехай собі вірить — чим би дитя не тішилося, тільки б не плакало, — а мені все одно, я такими дрібницями не переймаюся. Запам’ятай, Байярде, що я тобі скажу: буде наш Філіп великим государем, дуже великим — Філіпом Великим, ось ким! Був у нас і Авґуст Великий[33], і Карл Великий, і Александр Великий[34]. Був Корнелій Великий[35], був Філіп-Авґуст Великий — а от Філіпа-без-Авґуста Великого ще не було. Так буде, Байярдику, повір мені на слово, буде. А я в його конетаблях почуваю себе значно ближче до жезла ґросмейстера тамплієрів, ніж якби був одним з маґістрів ордену… Ти, питаєш, до чого я це веду? Охоче відповім. Я, знаєш, також не янгол і ради досягнення своєї мети ладен вчинити багацько негарних речей. Але холоднокровно вбити жінку… І яку жінку! Королеву серед жінок! Вона — сама досконалість. Вродлива, розумна, велична, владна… Скажу тобі по секрету, Байярде: учора, побачивши її, я вперше в житті пошкодував, що склав обітницю цнотливості. Це, звісно, гріх, і я маю гнати геть такі думки, але вони, підлі, знахабніли вкрай — ну, ніяк не хочуть дати мені спокій, хоч ти лусни! І що мені з ними робити, з думками цими, не збагну. Ось яка жінка Марґарита Наваррська!… Авжеж, твоя правда, вона розпусна, легковажна, велелюбна. Та хіба можна ставити їй це на карб? Особисто я не наважуся… Що не кажи, Філіпові казково пощастило, що він одружується з нею. Кращої хазяйки для Ґасконі… гм, і королеви для всієї Ґаллії нема і бути не може… Ну, а щодо мене, — Ернан знов зітхнув, — то я завжди буду йому відданим другом, а їй - вірним лицарем… Що ж, поїхали, Байярдику, в палаці нас, напевно, зачекалися… Проте ні, постривай! У шатрі ще є непочата пляшка вина. Не годиться залишати її без уваги — чудовий букет!