— Вас прислав мій син, віконте? — запитав герцоґ, коли той підійшов.
— Так, монсеньйоре. Він звелів переказати вам, що згоден.
— А конкретніше?
— На жаль, монсеньйоре, обставини не дозволили дати конкретніші вказівки. Однак з нашої розмови, що передувала появі цих обставин, можна з цілковитою впевненістю виснувати, що монсеньйор син ваш не заперечуватиме, якщо ви скористаєтеся зручною нагодою і попросите в імператорської величності руки його дочки.
Герцоґ усміхнувся:
— Дякую, віконте. Повертайтеся до себе і, якщо дозволять згадані вами обставини, перекажіть Філіпові, щоб він спав спокійно — я все владнаю.
Ґабріель уклонився й відійшов, але залу не покинув, вирішивши дочекатися певніших результатів.
Тим часом герцоґ повернувся на своє місце і знов перепросив Авґуста XII за вимушену відлучку. Терпляче вислухавши імператорові просторікування про незавидну долю державних мужів, яким навіть на дозвіллі не дають спокою справи, герцоґ сказав:
— Твоя правда, Цезарю[38]. От і зараз дворянин мого сина повернув мене з небес на землю. Якщо ти не заперечуєш, я волів би ненадовго змінити тему нашої розмови й поговорити з тобою про речі значно прозаїчніші.
Авґуст ХII видимо пожвавішав.
— Звісно не заперечую, вельмишановний, — відповів він. — А поезія нехай зачекає, доки ми не розберемося з прозою.
Дворяни, що оточували герцоґа та імператора, миттю збагнули, що намічається конфіденційна розмова. Всі вони одночасно згадали про якісь невідкладні справи, і незабаром двоє могутніх вельмож залишилися віч-на-віч.
— Авґусте Юлію, — промовив герцоґ. — Як ти, напевно, здогадався, йтиметься про твою дочку Анну.
— Так, — кивнув імператор. — Я про це підозрював.
— В такому разі я не бачу підстав для всіляких хитрувань та недомовок…
Авґуст ХII нетерпляче ляснув пальцями:
— Даруй, що перебиваю тебе, вельмишановний, але я навіть наполягаю на відвертості. Коли мова заходить про наших дітей, то це надто серйозна тема, щоб хитрувати і вдаватися до звичайних дипломатичних вивертів. За таких обставин прямота — найкраща політика. Перш ніж ти скажеш те, що я сподіваюся від тебе почути, я хотів би задля встановлення між нами цілковитої довіри повідомити, що вчора я отримав від Армана Ґотійського листа. Він просить якомога швидше видати Анну заміж, бо хоче пересвідчитися, що після смерті, наближення якої відчуває дедалі виразніше, його володіння потраплять у надійні руки.
— І як ти ставишся до цього прохання? — поцікавився герцоґ.
— З великою повагою, шановний вельможо. На моє переконання, людина, від якої моя донька отримає в спадок половину Ланґедоку, а потім, можливо, й королівський вінець, — така людина має право ставити мені певні умови. До того ж Анна, попри свій юний вік, вже зріла дівчина, і, думаю, раннє заміжжя буде їй на користь… — Тут щока імператора нервово сіпнулася, але герцоґ вдав, що не помітив цього. — Особливо високоповажний Арман звернув мою увагу на двох можливих кандидатів на Анниного чоловіка, найдостойніших на його думку: це твій син і ґраф Людовік Прованський. Треба сказати, що я схильний погодитися з ним.
— Вибач за нескромне запитання, Цезарю, але кому з них ти віддаєш перевагу?
— Певна річ, твоєму синові. Ґраф Людовік у свої тринадцять років вже встиг відзначитися далеко не з кращого боку. Як людині йому бракує душевної м’якості, а як майбутньому правителеві — розуму та здорового глузду. Він занадто жорстокий, неврівноважений і дріб’язковий, щоб бути королем Ґаллії й чоловіком моєї єдиної доньки. — Імператор пильно подивився герцоґові в очі. — Я розумію це так, що ти… — він зробив вичікувальну паузу.
— Так, Цезарю. Від імені мого сина Філіпа я прошу в тебе руки твоєї дочки Анни Юлій.
На губах імператора заграла добродушна усмішка:
— Я згоден, вельможо. Якщо не заперечуєш, завтра ж наші міністри розпочнуть консультації щодо майбутньої шлюбної угоди. А стосовно ґарантій виконання нашої усної домовленості…
— Авґусте Юлію! — гордо скинув голову герцоґ. — Я анітрохи не сумніваюся в непорушності твого слова.
— І рівно ж не дозволиш піддавати сумніву непорушність свого, — додав імператор. — Але ти хибно зрозумів мої слова, вельмишановний. Втім, і я висловився не найкращим чином, за що всіляко перепрошую. Я лише хотів сказати, що укладання шлюбної угоди може затягнутися, а тим часом було б бажано ще до її підписання внести певну ясність у наші стосунки, щоб не лише ми, а й усі інші не сумнівалися в серйозності наших намірів. Повір, я дужче, ніж ти, прагну цього шлюбу — і як Аннин батько, і як король Італії. Твій син неодмінно стане великим государем. Спадщина моєї доньки не зіграє вирішальної ролі, вона лише полегшить йому виконання свого призначення, але ніщо не в змозі зупинити його на шляху до прийдешньої слави та величі. І я, певна річ, зацікавлений у тому, щоб наші країни й наші народи жили в мирі та злагоді.
[38]