— Така незабаром з’явиться, — з зітханням відповіла Марґарита. — Гаразд, облишимо це. Повернімося до наших баранів, то пак до Бланки та Красунчика. І до нашої поеми про них. Ви, до речі, не передумали?
— Якщо ви наполягаєте…
— Я лише пропоную вам свою допомогу, — уточнила принцеса. — У вас багатий чоловічий досвід, у мене — жіночий. Отже, ми будемо писати нашу поему ґалльською мовою…
— Краще латиною.
— Латиною? Але тоді в нас вийде радше науковий трактат, а не поема. „De amoris natura et de amore in natura“.[45] Як вам таке?
Замість відповіді Тібальд різко зупинив свого коня.
— Що з вами? — здивовано спитала Марґарита, також зупинившись.
— Неправильно.
— Що?
— Назва.
— Вам не подобається?
— В загальних рисах подобається. Але її слід уточнити.
— А саме?
— „De Margaritae amoris natura et de eicum amore in natura“.[46]
— Як це розуміти, ґрафе?!
— А отак! — Тібальд спішився, підійшов до Марґарити і простягнув їй руку. — Дозвольте я вам допоможу.
— Що?
— Зійти з коня.
— Навіщо?
— Щоб негайно приступити до роботи над трактатом. Заодно перевіримо — можливо, і у вас негаразд з панчохами.
— Ага! Отже, ви набиваєтеся?
— А як набиваюсь, то що?
Марґарита весело пирхнула і зграбно зіскочила з сідла прямісінько в Тібальдові обійми. Їхні губи зімкнулися в палкому поцілунку.
— А ти добре цілуєшся, — сказала вона, перевівши дихання.
— Ви теж, — поділився своїм враженням Тібальд.
— Припини викати! — враз посуворішала Марґарита. — Ось за що я не люблю французів — вони навіть у ліжку кажуть мені „ви“. — Вона занурила пальці в його буйну чуприну. — Просто обожнюю брюнетів!
— Але ж і Красунчик, і Рікард Іверо блондини, — з ревнивими нотками в голосі зауважив Тібальд.
— Тим-то мені подобаються брюнети, — сказала Марґарита і знову поцілувала його. — Ну все, ходімо!
— Куди?
— Зараз побачиш. Пішли.
Тримаючи за поводи коней, вони піднялися на знайомий нам пагорб, який понад годину тому проминуло товариство під проводом Рікарда Іверо. Марґарита вказала на будинок, біля якого ми вже побували.
— Що це? — запитав Тібальд.
— Садиба лісника.
— Нівроку собі садиба лісника! Це більше схоже на мисливську резиденцію якогось вельможі.
— Так воно раніше й було. Але тепер тут мешкає лісник. І зараз ми відвідаємо його.
— А навіщо?
Марґарита зітхнула і кокетливо покосилася на ґрафа.
— Який ти недотепа, Тібальде! Вже пізно, холодає, невдовзі почне смеркатися, і час для „amore in natura“ не дуже вдалий. А так у нас буде дах над головою, і ми зможемо вволю покохатися, незважаючи ні на які примхи погоди.
— То ти згодна? — просяяв Тібальд.
— А як згодна, то що? Думаєш, ми випадково забрели сюди?
— А ні?
— Звісно, ні. Перед від’їздом я сказала комендантові Кастель-Бланко, щоб до вечора мене не чекали. Вже тоді я вирішила провести з тобою ніч у лісниковій садибі. Зараз ми повечеряємо — я дуже голодна! — а потім вкладемося в ліжечко.
Тепер вже зітхнув Тібальд. Важко зітхнув.
— Що з тобою? — тривожно довідалася принцеса.
— Нічого. Зі мною нічого. А от з тобою…
— І що зі мною? — продовжувала розпитувати вона, зупинившись біля воріт садиби.
— Все-таки дивна ти дівчина, Марґарито. Оце щойно ти сказала „вкладемося в ліжечко“ точно таким тоном, як і „повечеряємо“.
— Це тобі здалося, Тібальде.
— Аж ніяк. Ти холодна, як крижинка, люба.
— Ти також, милий.
— Я?! З чого ти взяла?
— А з того, що якби ти був так шалено закоханий у мене, як стверджуєш, і якби хотів мене так пристрасно й несамовито, як хочеш це показати, то напевно не звернув би ніякої уваги на мій тон.
— Он як?
— Так, так, так! Одна лише моя пропозиція покохатися пролунала б для тебе райською музикою, ти мусив би танцювати на радощах і…
— І цілувати землю під твоїми ногами, — саркастично додав Тібальд.
— Атож. І не лише землю під моїми ногами, а й мої ноги. І взагалі, всю мене.