Прикриваючи рукою свічку, вона тихенько підкралася до хлопчика й обережно нахилилася до нього, ледве дихаючи від хвилювання. Потім враз піднесла огонь йому до обличчя й постукала об підлогу. Хлопець широко розплющив очі і сполохано озирнувся навколо, але рукою навіть і не ворухнув.
Бідна жінка розгубилася від подиву й горя, але, вгамувавши свій відчай, заспокоїла хлопця, і він знов заснув. Потім вона відійшла від нього, вражена сумним наслідком своєї спроби. Вона намагалася себе запевнити, що Том, збожеволівши, забув свою звичку, але сама собі не вірила. «Ні, — казала вона, — хай він слабий душею, але руки ж у нього здорові. Як могли вони так швидко розучитися робити те, до чого звикли здавна? Ох, який важкий у мене сьогодні день!»
Але тепер надія стала такою ж невідступною, як раніше сумнів. Нещасна мати не могла примиритися з своїм страшним відкриттям. Вона мусила спробувати ще раз, — може, то вийшло якось випадково. Вона вдруге і втретє будила хлопця, але він ні разу не зробив знайомого їй руху. Вона доплелась до свого ліжка і забулась у тривожній дрімоті, бурмочучи: «Ні, ні, я не віддам його. Він мусить бути моїм сином».
Коли бідна жінка перестала турбувати принца і всі його болі втратили над ним свою владу, страшна втома зімкнула йому очі глибоким, мирним сном. Час минав, а він усе спав, як убитий. Так минуло п'ять годин. Нарешті він потроху став виходити з свого заціпеніння і пробурмотів спросоння:
— Сер Вільям!
А за хвилину знов:
— Сер Вільям Герберт! Ідіть послухайте, який чудний сон я бачив… Сер Вільям! Чуєте? Мені снилося, що я став злидарем… Ей, хто там є? Сторожа! Сер Вільям! Та що таке? Немає навіть жодного камердинера? Ну, й дістанеться ж…
— Що з тобою? — хтось пошепки спитав принца. — Кого це ти кличеш?
— Сера Вільяма Герберта. А ти хто?
— Та хто ж, як не твоя сестра Нен? Ой, Том, я й забула, ти збожеволів, бідолашний. Значить, ти й сьогодні не прийшов до розуму? Краще б я й не прокидалася! Тільки ти мовчи, а то всіх нас повбивають на смерть.
Принц злякано схопився, але гострий біль побитого тіла привів його до свідомості, і він із стогоном упав на брудну солому.
— Так це не сон! — вигукнув він. І вмить вся туга й мука, що їх розвіяв сон, опанували його знов, йому стало ясно, що він уже не зніжений принц, який живе в розкішному палаці, а жебрак, одягнений в рам'я, покидько, ув'язнений в норі, що годиться тільки для звірів, спільник злодіїв та жебраків.
Раптом з вулиці долинув страшенний галас, а ще через хвилину хтось загрюкотів у двері. Джон Кенті враз перестав хропти й гукнув:
— Гей, хто там? Чого треба?
Чийсь голос відповів:
— Знаєш, кого ти пристукнув своєю палюгою?
— Не знаю і не хочу знати.
— Он як?! Ну, зараз заспіваєш іншої. Коли хочеш врятувати шкуру, тікай мерщій. Цей чоловік уже віддав богу душу. Це наш піп, отець Ендрю.
— Ой, боже ж мій, — вигукнув Кенті. Він розбудив усю родину і хрипко скомандував: — Хутчій тікайте, а то ви всі загинете.
Через кілька хвилин усі вискочили на вулицю й кинулися бігти. Джон Кенті, міцно схопивши принца за руку, тягнув його по темному провулку й стиха наставляв:
— Ти, безмозкий дурню, держи язик за зубами. Нікому не кажи, як твоє прізвище. Я вигадаю собі якесь інше, щоб збити із сліду поліцаїв. Гляди ж не проговорись.
А решті він сказав:
— Якщо випадком доведеться розминутися, хай кожен з вас біжить до Лондонського мосту і дожидає інших коло останньої крамниці. А звідти всі ми подамось до Саутверка.
В ту хвилину втікачі раптом виринули з темряви на світло і опинилися серед величезної юрби, що з піснями й танцями товпилася на березі Темзи. Вздовж ріки, скільки оком сягнути, палали яскраві багаття. Лондонський міст і Саутверкський теж були залиті світлом. Уся ріка мінилася й сяяла різнобарвними вогнями. До неба безнастанно звивалися химерні фейєрверки і на землю сипався густий дощ яскравих іскор, обертаючи ніч на день. Скрізь метушився радісний веселий народ. Здавалося, весь Лондон вийшов на гуляння.
Джон Кенті люто вилаявся й скомандував: «Назад!» Та було вже пізно. Усю його родину вмить поглинуло бурхливе море люду і понесло в різні боки. Хоч принца Джон Кенті все ще міцно держав за руку, проте у хлопчика з'явилась надія на визволення і швидше забилося серце.