Передмова від перекладача
Коли в далекому 1912 році на сторінках журналу The All-Story уперше з’явилася історія про ветерана Громадянської війни в США, який дивовижним чином опинився на суворому й таємничому Марсі, світ фантастики змінився назавжди. Едґар Берроуз подарував читачам не просто черговий пригодницький роман, а цілий Всесвіт — Барсум. Це світ древніх океанів, покинутих мармурових міст, жорстоких зелених кочовиків та високих засад кодексу честі.
«Принцеса Марса» — це фундаментальний твір, який заклав основи жанру «планетарної романтики» (planetary romance). Саме звідси беруть свій початок грандіозні космічні епопеї ХХ століття: від «Хронік Марса» Рея Бредбері до «Зоряних війн» Джорджа Лукаса та «Аватара» Джеймса Кемерона.
Проте для сучасного читача перша подорож Джона Картера — це ще й захопливий історико-літературний артефакт. Написана на світанку ХХ століття, книга яскраво відображає наукові уявлення, міфи та відкриття своєї доби. У ті часи радій вважався майже магічним елементом, здатним живити двигуни та набої, астрономи роздивлялися в телескопи загадкові марсіанські «канали», а дух американського Фронтиру ще палав у спогадах покоління, що підкорювало Дикий Захід.
У цьому виданні ми прагнули не лише зберегти дух оригінальної «пульп-фантастики» — її шалений темп, лицарський романтизм, експресію та легку іронію головного героя, — а й зробити текст максимально зрозумілим для сучасного українського читача. Розгалужена система коментарів та приміток допоможе вам орієнтуватися у складних вимірах та вагах Барсума, розкриє реалії американського Півдня й Аризони XIX століття, а також пояснить специфічну наукову термінологію, яку використовував Берроуз. Ви дізнаєтеся, чим «регуляри» відрізнялися від індіанських воїнів, який вигляд мала сідлова кобура капітана Картера і чому марсіанські радієві кулі стали справжнім проривом у тогочасній фантастиці.
Запрошуємо вас розгорнути першу сторінку, забути про земне тяжіння й разом із Джоном Картером зробити свій перший гігантський стрибок під червоними небесами Барсума.
Приємного читання!
Український переклад: ternopulka
© ternopulka, 2026
Оригінальний твір Едґара Райса Берроуза перебуває у суспільному надбанні. Цей текст є авторським українським перекладом.
Авторське право на цей переклад належить перекладачеві. Дозволяється безкоштовне копіювання та поширення цього перекладу за умови збереження імені перекладача та цього повідомлення.
Продаж цього перекладу та його поширення з метою отримання плати без дозволу автора перекладу не дозволяються.
ВСТУП
Пропонуючи вашій увазі дивний рукопис капітана Картера у формі книги, я вважаю, що кілька слів про цю непересічну особистість будуть вам цікаві.
Мій перший спогад про капітана Картера сягає тих кількох місяців, які він провів у будинку мого батька у Вірджинії, якраз перед початком Громадянської війни. Тоді я був ще дитиною п'яти років, проте добре пам'ятаю високого, смаглявого, гладко поголеного атлета, якого я називав «дядько Джек».
Здавалося, він завжди сміявся; він брав участь у дитячих забавах з тим самим щирим товариським запалом, який виявляв і в розвагах дорослих. Або ж він міг сидіти годинами, розважаючи мою стару бабусю розповідями про своє дивне, дике життя в усіх куточках світу. Ми всі любили його, а наші раби щиро обожнювали землю, по якій він ходив.
Він був чудовим зразком мужності: зростом понад шість футів і два дюйми [1], широкоплечий, з вузькими стегнами та виправкою досвідченого воїна. Його риси обличчя були правильними та чіткими, волосся — чорним і коротко підстриженим, а сталево-сірі очі відображали сильний і відданий характер, сповнений вогню та ініціативи. Його манери були бездоганними, а ввічливість — притаманною типовому південному джентльменові найвищого ґатунку.
Його майстерність вершника, особливо під час полювання на лисиць, викликала захват навіть у тому краї славетних кавалеристів. Я часто чув, як батько застерігав його від нерозсудливості, але він лише сміявся і казав, що падіння, яке його вб’є, станеться з коня, який ще навіть не народився.
Коли вибухнула війна, він покинув нас, і я не бачив його років п’ятнадцять чи шістнадцять. Його повернення було раптовим, і я був украй здивований, помітивши, що він зовсім не постарів і не змінився зовні ні на йоту. В компанії він залишався тим самим доброзичливим, веселим хлопцем, якого ми знали колись. Але коли він думав, що його ніхто не бачить, я помічав, як він годинами сидів, вдивляючись у порожнечу з виразом невимовної туги та безнадійної розпачі на обличчі. А вночі він так само дивився в небеса — на що саме, я не знав, поки не прочитав його рукопис багато років по тому.