Діти були світлими, навіть світлішими за жінок, і всі здавалися мені абсолютно однаковими, хіба що дехто був вищим за інших — старшим, як я припустив.
Я не помітив серед них жодних ознак глибокої старості, як немає і відчутної різниці в їхньому зовнішньому вигляді від моменту зрілості (близько сорока років) і аж до віку приблизно в тисячу років, коли вони добровільно вирушають у своє останнє таємниче паломництво вниз річкою Ісс [41]. Куди вона веде — не знає жоден живий марсіанин, і з її лона ніхто не повертався; а якби хтось і повернувся, один раз ступивши в її холодні темні води, йому б не дозволили жити.
Лише один марсіанин із тисячі помирає від хвороб чи недуг, і приблизно двадцятеро вирушають у добровільне паломництво. Інші дев'ятсот сімдесят дев'ять гинуть насильницькою смертю на дуелях, під час полювання, у польотах чи на війні. Але, мабуть, найбільші втрати припадають на дитячий вік, коли величезна кількість маленьких марсіан стає жертвами великих білих мавп Марса [42].
Середня тривалість життя марсіанина після настання зрілості становить близько трьохсот років, але вона була б ближчою до тисячолітньої позначки, якби не різні чинники, що призводять до насильницької смерті. Через виснаження ресурсів планети, очевидно, виникла потреба протидіяти зростанню тривалості життя, яке забезпечували їхні неабиякі успіхи в терапії та хірургії. Тому до людського життя на Марсі ставляться дуже легко, про що свідчать їхні небезпечні ігри та майже безперервні війни між різними громадами.
Існують й інші, природні причини, що ведуть до скорочення чисельності населення, але ніщо не сприяє цьому так сильно, як той факт, що жоден марсіанин — чи то чоловік, чи то жінка — ніколи добровільно не розлучається зі зброєю знищення.
Коли ми наблизилися до площі й мою присутність помітили, нас негайно оточили сотні істот, які, здавалося, палко жадали скинути мене з місця позаду мого охоронця. Одне слово ватажка загону втихомирило їхній галас, і ми риссю перетнули площу, прямуючи до входу в таку величну будівлю [43], якої ще не бачив жоден смертний.
Будівля була низькою, але займала величезну площу. Вона була споруджена з блискучого білого мармуру, інкрустованого золотом та коштовним камінням, що виблискувало й мерехтіло під променями сонця. Головний вхід мав близько ста футів завширшки і виступав уперед, утворюючи величезний навіс над вхідним вестибюлем. Сходів не було, натомість пологий пандус вів на перший поверх будівлі, де відкривався вхід до велетенської зали, оточеної галереями.
На підлозі цієї зали, заставленої вигадливо різьбленими дерев’яними столами та стільцями, навколо підніжжя роструму [44] зібралося близько сорока чи п’ятдесяти марсіан-чоловіків. На самій платформі сидів навпочіпки величезний воїн, важко обвішаний металевими прикрасами, яскравим пір’ям та майстерно виробленою шкіряною амуніцією, хитромудро оздобленою дорогоцінним камінням. З його плечей спадала коротка накидка з білого хутра на підкладці з яскраво-червоного шовку.
Що вразило мене найбільше в цьому зібранні та в самій залі, то це факт, що ці істоти були абсолютно непропорційні до столів, стільців та іншого меблювання. Всі ці речі за розміром пасували людям, таким як я, тоді як велетенські туші марсіан навряд чи могли б втиснутися в ці крісла, а під столами не було місця для їхніх довгих ніг. Очевидно, на Марсі були й інші мешканці, окрім цих диких та гротескних істот, у чиї руки я потрапив; але ознаки глибокої старовини, що виднілися довкола, вказували на те, що ці будівлі могли належати якійсь давно вимерлій і забутій расі з туманного минулого Марса.
Наш загін зупинився біля входу, і за знаком ватажка мене спустили на землю. Знову зчепивши свою руку з моєю, ми пройшли до зали аудієнцій. Під час наближення до марсіанського вождя дотримувалися мінімуму формальностей. Мій викрадач просто крокував до роструму, а решта розступалися перед ним. Вождь підвівся і вимовив ім'я мого супроводжуючого, який, у свою чергу, зупинився і повторив ім'я правителя, додавши до нього титул.
На той час ця церемонія і слова, які вони вимовляли, нічого не означали для мене, але пізніше я дізнався, що це був звичайний спосіб вітання серед зелених марсіан. Якби чоловіки були незнайомцями і не могли обмінятися іменами, вони б мовчки обмінялися прикрасами, якби їхні наміри були мирними — в іншому разі вони б обмінялися пострілами або з’ясували б стосунки за допомогою будь-якої іншої своєї зброї.
42
Великі білі мавпи — одні з найнебезпечніших хижаків планети, про яких Картер дізнається більше зовсім скоро