Мій викрадач, чиє ім'я було Тарс Таркас, був фактично заступником вождя громади, людиною неабияких здібностей як політик і воїн. Він, очевидно, коротко пояснив події, пов’язані з його експедицією, включаючи моє полонення, і коли він закінчив, вождь звернувся до мене з досить довгою промовою.
Я відповів нашою доброю старою англійською мовою лише для того, щоб переконати його: ми не розуміємо один одного. Проте я помітив, що коли я злегка посміхнувся наприкінці, він зробив те саме. Цей факт, як і подібний випадок під час моєї першої розмови з Тарсом Таркасом, переконав мене, що у нас є принаймні щось спільне: здатність посміхатися, а отже, і сміятися, що вказувало на почуття гумору. Але невдовзі я мав дізнатися, що марсіанська посмішка — лише формальність, а марсіанський сміх — це щось таке, від чого сильні чоловіки бліднуть від жаху.
Уявлення про гумор у зелених людей Марса кардинально відрізняються від наших понять про те, що може розважити. Передсмертні муки ближнього викликають у цих дивних істот нестримні веселощі, а їхня головна й найпоширеніша розвага — це вбивство військовополонених у різні вигадливі та жахливі способи.
Воїни та вожді, що зібралися навколо, прискіпливо оглядали мене, обмацуючи мої м’язи та досліджуючи мою шкіру. Потім верховний вождь, очевидно, виявив бажання побачити мене «у дії» і, жестом наказавши слідувати за ним, вирушив разом із Тарсом Таркасом до відкритої площі.
До цього моменту я не робив жодних спроб ходити після своєї першої ганебної невдачі, хіба що міцно тримаючись за руку Тарса Таркаса. Тож тепер я почав стрибати й пурхати між столами та стільцями, наче якийсь чудовисько-коник. Сильно забившись (на велику втіху марсіан), я знову вдався до повзання, але це їм не сподобалося. Велетенський здоровань, який найголосніше реготав над моїми нещастями, грубо смикнув мене, змушуючи звестися на ноги.
Коли він із силою поставив мене на ноги, його обличчя опинилося зовсім поруч із моїм. І я зробив єдине, що міг зробити джентльмен у таких обставинах — після такої грубості й повної зневаги до мене я вгатив кулаком прямо йому в щелепу, і він завалився, наче підкошений віл. Коли він упав на підлогу, я розвернувся спиною до найближчого столу, очікуючи, що мене розтерзають його одноплемінники, але я був сповнений рішучості дати їм настільки гідний бій, наскільки дозволяли ці нерівні умови, перш ніж я розстануся з життям.
Проте мої страхи були марними. Інші марсіани, спершу онімівши від подиву, зрештою вибухнули диким реготом та аплодисментами. Тоді я не впізнав у цих звуках схвалення, але пізніше, ознайомившись із їхніми звичаями, дізнався, що здобув те, чим вони нагороджують вкрай рідко — прояв поваги [45].
Той хлопець, якого я вдарив, так і лежав там, де впав, і жоден із його товаришів не підійшов до нього. Тарс Таркас наблизився до мене, простягнувши руку, і ми без пригод пройшли до площі. Я, звісно, не знав, навіщо ми вийшли на відкрите місце, але невдовзі мені все пояснили. Спершу вони кілька разів повторили слово «сак» [46], а потім Тарс Таркас зробив кілька стрибків, повторюючи це слово перед кожним поштовхом. Потім він повернувся до мене і скомандував: «Сак!». Я зрозумів, чого вони хочуть. Зібравшись із силами, я «сакнув» із таким неймовірним успіхом, що пролетів добрих сто п’ятдесят футів[47]. Цього разу я не втратив рівноваги, а приземлився рівно на ноги, не впавши. Після цього я повернувся до групи воїнів легкими стрибками по двадцять п’ять — тридцять футів.
За моїм виступом спостерігали кілька сотень марсіан нижчого рангу, і вони негайно почали вимагати повторення, що вождь і наказав мені зробити. Проте я був голодний і спраглий, тому прямо на місці вирішив: єдиний спосіб врятуватися — це вимагати від цих істот поваги, яку вони, очевидно, не збиралися надавати добровільно. Тож я проігнорував повторні команди «сак», і щоразу, коли вони лунали, я вказував на свій рот і тер живіт.
Тарс Таркас і вождь обмінялися кількома словами, і перший, гукнувши молоду самицю з натовпу, дав їй інструкції та жестом наказав мені супроводжувати її. Я взяв її за простягнуту руку, і разом ми перетнули площу, прямуючи до великої будівлі на протилежному боці.
Моя чарівна супутниця була близько восьми футів заввишки; вона щойно досягла зрілості, але ще не набрала свого повного зросту. Вона мала світлий оливково-зелений колір і гладеньку, блискучу шкіру. Її ім’я, як я дізнався згодом, було Сола, і вона належала до почту Тарса Таркаса. Вона привела мене до просторої зали в одній із будівель, що виходили на площу. Судячи з розкиданого на підлозі шовку та хутра, я зрозумів, що це житлові приміщення для кількох тубільців.