Їхні прийомні матері можуть навіть не мати власного яйця в інкубаторі — як це було у випадку з Солою, яка почала відкладати яйця менш ніж за рік до того, як стала матір'ю чужій дитині. Але це мало важить для зелених марсіан, оскільки батьківська чи синівська любов невідома їм так само, як вона звична для нас. Я переконаний, що ця жахлива система, яка існує віками, є прямою причиною втрати всіх шляхетних почуттів і вищих гуманістичних інстинктів у цих нещасних істот. Від народження вони не знають ні батьківської, ні материнської любові, вони не розуміють значення слова «дім». Їм вбивають у голови, що їм дозволено жити лише доти, доки вони не доведуть своєю фізичною силою та лютістю, що гідні життя. Якщо ж вони виявляться деформованими чи з якимось дефектом, їх негайно пристрелюють. І за жодну з тих жорстоких бід, через які вони проходять із раннього дитинства, не буде пролито жодної сльози.
Я не маю на увазі, що дорослі марсіани надмірно або навмисно жорстокі до молодняка, проте їхнє життя — це тяжка й нещадна боротьба за існування на вмираючій планеті, природні ресурси якої виснажилися до межі. Тепер кожне нове життя стає додатковим тягарем для громади, в яку воно потрапляє.
Шляхом ретельного відбору вони вирощують лише найвитриваліші екземпляри кожного виду, а за допомогою майже надприродної передбачливості регулюють народжуваність так, щоб вона лише компенсувала смертність.
Щороку кожна доросла марсіанка відкладає близько тринадцяти яєць. Ті з них, що проходять перевірку на розмір, вагу та питому вагу [50], ховають у глибинах підземних сховищ, де температура надто низька для інкубації. Щороку ці яйця ретельно оглядає рада з двадцяти вождів, і з усього річного запасу знищують усі, окрім сотні найдосконаліших. Через п'ять років із тисяч відкладених яєць залишається близько п'ятисот майже ідеальних. Тоді їх поміщають у майже герметичні інкубатори, де протягом наступних п’яти років їх вигріватимуть сонячні промені. Вилуплення, свідками якого ми стали сьогодні, було цілком типовим: за два дні на світ з’явилося близько дев’яноста дев’яти відсотків зародків. Якщо яйця, що залишилися, колись і прокльовувалися, ми нічого не знали про долю тих маленьких марсіан. Вони були небажані, оскільки їхнє потомство могло успадкувати й передати схильність до затяжної інкубації. А це б порушило систему, що існувала віками й дозволяла дорослим марсіанам розраховувати час повернення до інкубаторів майже до години.
Інкубатори будують у віддалених урочищах, де ймовірність їхнього виявлення іншими племенами мінімальна. Наслідком такої катастрофи [51] стала б відсутність дітей у громаді протягом наступних п’яти років. Пізніше мені довелося стати свідком того, що стається, коли знаходять чужий інкубатор.
Громада зелених марсіан, до якої мене закинула доля, налічувала близько тридцяти тисяч душ [52]. Вони кочували величезною територією посушливих і напівпустельних земель між сороковим і вісімдесятим градусами південної широти, обмеженою на сході та заході двома великими родючими ділянками. Їхня ставка [53] розташовувалася в південно-західному куті цього району, неподалік від перетину двох так званих марсіанських каналів.
Оскільки інкубатор був розташований далеко на північ від їхньої власної території, у нібито незаселеній і безлюдній зоні, попереду на нас чекала величезна подорож, про яку я, звісно, тоді ще нічого не знав.
Після повернення до мертвого міста я провів кілька днів у відносному неробстві. Наступного ж дня після нашого приїзду всі воїни виїхали рано-вранці й повернулися лише перед самим настанням темряви. Як я згодом дізнався, вони їздили до підземних сховищ, де зберігалися яйця, і перевозили їх до інкубатора, який потім замурували на наступні п'ять років; цілком імовірно, що протягом цього періоду його більше не відвідуватимуть.
Сховища, де ховали яйця до моменту їх перенесення в інкубатор, розташовувалися за багато миль на південь від нього, і їх щороку відвідувала рада з двадцяти вождів. Чому вони не облаштували свої сховища та інкубатори ближче до дому, завжди залишалося для мене загадкою. І, як багато інших марсіанських таємниць, вона була нерозв’язною і незбагненною для земної логіки та звичаїв.
Обов’язків у Соли тепер побільшало удвічі, оскільки вона мусила дбати як про маленького марсіанина, так і про мене. Проте жоден із нас не потребував надмірної уваги, а оскільки в опануванні марсіанської освіти ми просунулися приблизно однаково, Сола вирішила навчати нас разом.