Один за одним кораблі зникали за гребенями пагорбів, аж поки в полі зору не залишилося лише одне судно, що ледь рухалося. Воно прийняло на себе основний удар нашого вогню і, здавалося, було зовсім порожнім — на палубах не було видно жодної живої душі. Повільно воно відхилилося від курсу, описуючи хаотичне і жалюгідне коло назад до нас. Воїни миттєво припинили стрілянину, бо було цілком очевидно, що судно абсолютно безпорадне: воно не те що не могло завдати нам шкоди, а навіть не було здатне керувати собою, щоб утекти.
Коли воно наблизилося до міста, воїни вибігли в прерію [56], щоб зустріти його, але було ясно, що воно все ще надто високо, аби вони могли сподіватися дістатися палуб. Зі свого спостережного пункту біля вікна я бачив тіла членів екіпажу, розкидані повсюди, хоча й не міг розібрати, що це за істоти. Жодних ознак життя не було помітно, поки судно повільно дрейфувало за легким вітерцем у південно-східному напрямку.
Воно пливло приблизно в п’ятдесяти футах [57] над землею, супроводжуване майже всіма воїнами, за винятком сотні тих, кого відправили назад на дахи на випадок повернення флоту чи підкріплення. Невдовзі стало зрозуміло, що корабель вріжеться у фасади будівель приблизно за милю на південь від моєї позиції. Спостерігаючи за цією гонитвою, я побачив, як група воїнів поскакала вперед, спішилася і забігла в будівлю, якої судно мало ось-ось торкнутися.
Коли судно наблизилося до будівлі, якраз перед самим зіткненням, марсіанські воїни хмарою сипонули на нього з вікон. Своїми довгими списами вони пом’якшили удар, а за мить викинули абордажні гаки, і їхні товариші внизу почали підтягувати величезний корабель до землі.
Закріпивши судно, вони обліпили його борти й обшукали від носа до корми. Я бачив, як вони оглядали мертвих моряків — вочевидь, шукаючи ознак життя, — і невдовзі з’явилася група воїнів, що тягнула за собою маленьку постать. Ця істота була значно меншою за половину зросту зеленого марсіанського воїна; зі свого балкона я бачив, що вона впевнено стоїть на двох ногах, і припустив, що це якесь нове й дивне марсіанське чудовисько, з яким я ще не встиг познайомитися.
Полонянку [58] вивели на землю, після чого почалося систематичне розграбування судна. Ця операція тривала кілька годин; довелося задіяти чимало колісниць, щоб перевезти здобич: зброю, боєприпаси, шовк, хутро, коштовності, дивно вирізьблений кам’яний посуд, а також запаси їжі та напоїв, зокрема безліч бочок води — першої, яку я побачив з моменту моєї появи на Марсі.
Коли останній вантаж було вивезено, воїни закріпили троси й відбуксирували судно далеко в долину в південно-західному напрямку. Кілька з них піднялися на борт і заповзято взялися за справу: з моєї далекої позиції здавалося, ніби вони виливають вміст великих бутлів [59] на тіла загиблих моряків, на палуби та надбудови корабля.
Завершивши це, вони поспіхом перемахнули через борт, спускаючись на землю по канатах. Останній воїн, перш ніж покинути палубу, розвернувся і жбурнув щось назад на судно, зачекавши мить, щоб побачити результат. Щойно з місця удару здійнявся слабкий язичок полум'я, він зісковзнув донизу. Ледве він торкнувся землі, як усі троси одночасно відпустили, і великий військовий корабель, полегшений після вивантаження здобичі, велично злетів у повітря, а його палуби та надбудови перетворилися на ревуче море вогню.
Повільно він дрейфував на південний схід, піднімаючись усе вище й вище, поки вогонь пожирав дерев'яні частини та зменшував вагу судна. Піднявшись на дах будівлі, я годинами спостерігав за ним, аж поки він нарешті не зник у туманній далечіні. Видовище було надзвичайно величним: споглядати це могутнє плавуче поховальне багаття, що без жодного управління та екіпажу дрейфувало самотніми пустками марсіанських небес — покинутий корабель смерті та руйнування, що уособлював саму історію життя цих дивних і лютих істот, у чиї недружні руки його закинула доля.
У глибокому пригніченні — незрозумілому для мене самого — я повільно спустився на вулицю. Те, що я побачив, здавалося мені радше поразкою та винищенням близького мені народу, ніж розгромом нашими зеленими воїнами орди подібних до них, нехай і ворожих істот. Я не міг збагнути причину цієї напівгалюцинації, але й не міг позбутися її. Десь у найглибших закутках моєї душі я відчував дивну тугу за цими невідомими ворогами, і в мені здійнялася могутня надія, що флот повернеться і виставить рахунок зеленим воїнам, які так нещадно й безглуздо на нього напали.