Кілька днів після нашої першої зустрічі я не бачив полонянки. Потім мені вдалося лише мигцем помітити її, коли дівчину вели до тієї самої великої зали аудієнцій, де я вперше зустрівся з Лорквасом Птомелом. Я не міг не зауважити зайвої грубості та жорстокості, з якою поводилися з нею вартові; це так разюче відрізнялося від майже материнської доброти Соли до мене та шанобливого ставлення тих небагатьох зелених марсіан, які взагалі зволили мене помітити.
Обидва рази, коли я бачив її, я зауважив, що полонянка розмовляє зі своєю вартою. Це переконало мене: вони розмовляють або принаймні можуть порозумітися спільною мовою. З цим новим стимулом я мало не довів Солу до сказу своїми настійливими благаннями пришвидшити моє навчання. За кілька днів я опанував марсіанську мову достатньо добре, щоб підтримувати стерпну розмову і цілком розуміти практично все почуте.
На той час наші спальні покої, окрім Соли, її юного вихованця, мене та пса Вули, займали ще три чи чотири жінки та пара нещодавно вилуплених малюків. Після того як усі вкладалися спати, дорослі зазвичай вели уривчасту бесіду, перш ніж поринути в сон. Тепер, коли я розумів їхню мову, я завжди уважно слухав, хоча сам ніколи не вставляв жодного слова.
Тієї ночі, після візиту полонянки до зали аудієнцій, розмова зрештою торкнулася цієї теми, і я миттєво перетворився на слух. Я боявся розпитувати Солу про прекрасну бранку, бо не міг забути той дивний вираз, що з'явився на її обличчі після моєї першої зустрічі з дівчиною. Чи була то ревність — я не міг сказати напевно; проте, оцінюючи все за земними мірками (як я все ще робив), я вважав за краще виявляти байдужість, поки достеменно не з’ясую ставлення Соли до об'єкта моїх турбот.
Саркоя, одна з найстаріших жінок, що мешкали з нами, була присутня на аудієнції як одна з охоронниць бранки, і саме до неї звернулися із запитанням.
— Коли, — спитала одна з жінок, — ми насолодимося передсмертними муками цієї червоної? Чи Лорквас Птомел, Джед, збирається тримати її заради викупу?
— Вони вирішили забрати її з собою до Тарка і виставити її останню агонію на великих іграх перед Тал Хаджусом, — відповіла Саркоя.
— Як саме вона помре? — поцікавилася Сола. — Вона така маленька і дуже вродлива; я сподівалася, що її залишать для викупу.
Саркоя та інші жінки сердито пробурчали на цей прояв слабкості з боку Соли.
— Шкода, Соло, що ти не народилася мільйон років тому, — відрізала Саркоя, — коли всі низини цієї землі були заповнені водою, а люди були такими ж м'якими, як та субстанція, якою вони плавали. У наш час ми прогресували до тієї межі, де подібні почуття є ознакою слабкості та атавізму [60]. Тобі не варто дозволяти Тарсу Таркасу дізнатися про твої вироджені погляди, бо я сумніваюся, що він захоче довірити такій, як ти, серйозну відповідальність материнства.
— Я не бачу нічого поганого у своєму інтересі до цієї червоної жінки, — заперечила Сола. — Вона ніколи не завдавала нам шкоди, та й не зробила б цього, якби ми потрапили до її рук. Лише чоловіки її роду воюють із нами, і я завжди вважала, що їхнє ставлення до нас — це лише відображення нашого ставлення до них. Вони живуть у мирі з усіма ближніми, окрім тих випадків, коли обов’язок кличе їх на війну, тоді як ми не знаємо миру ні з ким; вічно воюємо як із собі подібними, так і з червоними людьми, і навіть у наших власних громадах окремі особи б’ються між собою. О, це один суцільний, жахливий період кровопролиття — від моменту, коли ми розбиваємо шкаралупу, і доки ми радо не припадемо до лона річки таємниць, темної та прадавньої Ісс [61], яка несе нас до невідомого, але принаймні не такого страшного й жахливого існування! Щасливий той, хто знаходить свій кінець у ранній смерті. Кажи Тарсу Таркасу що забажаєш — він не зможе приготувати мені гіршої долі, ніж продовження того жахливого життя, яке ми змушені вести.
Цей бурхливий спалах з боку Соли настільки здивував і шокував інших жінок, що після кількох слів загального осуду всі вони замовкли й невдовзі заснули. Цей епізод принаймні запевнив мене у приязному ставленні Соли до бідолашної дівчини, а також переконав у тому, що мені надзвичайно пощастило потрапити до її рук, а не до рук когось іншого. Я знав, що вона прив’язана до мене, а тепер, коли я з’ясував, що вона ненавидить жорстокість і варварство, я був упевнений: на неї можна покластися у справі нашої з полонянкою втечі — звісно, якщо така річ взагалі була можливою.
Я навіть не знав, чи існують деінде кращі умови, куди можна було б втекти, проте я був більш ніж готовий випробувати долю серед людей, створених за моєю подобою, аніж залишатися довше серед огидних і кровожерливих зелених людей Марса. Але куди йти і як — це було для мене такою ж загадкою, як і одвічні пошуки джерела вічного життя для землян від початку часів.