Я вирішив, що за першої ж нагоди відкриюся Солі й відверто попрошу її про допомогу. З цією непохитною рішучістю я зарився у свої шовк та хутра й заснув безтурботним та відновлюючим марсіанським сном.
РОЗДІЛ X
Наступного ранку я встав удосвіта. Мені дозволяли чималу свободу: Сола повідомила, що доки я не намагаюся покинути місто, я вільний ходити куди заманеться. Проте вона застерегла мене не виходити без зброї, оскільки це місто, як і всі інші покинуті метрополії давньої марсіанської цивілізації, було заселене великими білими мавпами, з якими я мав пригоду на другий день свого перебування тут.
Пояснюючи, що я не повинен виходити за межі міста, Сола додала, що Вула в будь-якому разі завадить мені, якщо я спробую це зробити. Вона наполегливо радила не розбурхувати його люту вдачу, ігноруючи попередження, якщо я підійду надто близько до забороненої території. Вона казала, що за своєю природою він притягне мене назад у місто мертвим або живим, якщо я наполягатиму на своєму; «краще мертвим», — додала вона.
Того ранку я обрав для дослідження нову вулицю, аж раптом опинився на самій межі міста. Переді мною лежали невисокі пагорби, порізані вузькими й привабливими ярами. Мені кортіло дослідити край попереду і, як належало нащадку роду першопрохідців, побачити з вершин пагорбів, що закривали мені огляд, який краєвид відкривається за ними.
Також мені спало на думку, що це чудова нагода випробувати якості Вули. Я був переконаний, що цей звір любить мене; я бачив у ньому більше проявів прихильності, ніж у будь-якій іншій марсіанській істоті, людині чи звірі. Я був певен, що вдячність за два випадки, коли я врятував йому життя, переважить його відданість обов’язку, накладеному жорстокими й позбавленими любові господарями.
Коли я наблизився до межі міста, Вула тривожно забігав переді мною, притискаючись усім тілом до моїх ніг. Його погляд був радше благальним, аніж лютим; він не оскалював ікла і не видавав своїх жахливих горлових попереджень. Позбавлений дружби та товариства собі подібних, я відчув неабияку прихильність до Вули та Соли, адже звичайна земна людина мусить мати якийсь вихід для своїх природних почуттів. Тож я вирішив звернутися до схожого інстинкту в цьому велетенському звірі, впевнений, що не розчаруюся.
Я ніколи раніше не пестив його, але зараз сів на землю і, обхопивши руками його масивну шию, почав гладити й умовляти його, розмовляючи новонабутою марсіанською мовою так, як розмовляв би зі своїм псом удома чи з будь-яким іншим другом серед тварин. Його реакція на мій прояв ніжності була вражаючою: він розтягнув свою пащу на всю ширину, оголивши верхні ряди іклів і зморщивши морду так, що його великі очі майже сховалися у складках плоті. Якщо ви коли-небудь бачили, як усміхається коллі [62], ви можете уявити цю гримасу на морді Вули.
Він перекинувся на спину і буквально качався біля моїх ніг; підхоплювався і стрибав на мене, валячи на землю своєю величезною вагою; потім викручувався навколо мене, наче грайливе цуценя, що підставляє спину для пестощів, яких так прагне. Я не міг втриматися від комічності цього видовища і, схопившись за боки, зайшовся першим сміхом, що злетів з моїх уст за багато днів. Власне, першим від того ранку, коли Пауелл [63] залишав табір, а його кінь, що давно застоявся, несподівано хвицав і скинув його головою просто в казан із фріхолес [64].
Мій сміх налякав Вулу; він припинив свої витівки і жалюгідно підповз до мене, тицяючи свою потворну голову мені в коліна. І тоді я згадав, що означає сміх на Марсі — тортури, страждання, смерть. Заспокоївшись, я почухав бідолаху за вухом, поговорив із ним кілька хвилин і владним тоном наказав іти за мною. Піднявшись, я рушив до пагорбів.
Відтепер між нами більше не виникало питань щодо влади: Вула став моїм відданим слугою, а я — його єдиним і безперечним господарем. Прогулянка до пагорбів зайняла лише кілька хвилин, і я не знайшов там нічого вартого особливої уваги. Яри були всіяні безліччю яскравих і химерних диких квітів, а з вершини першого пагорба я побачив інші пасма, що тяглися на північ, піднімаючись одне над одним, аж поки не губилися в горах цілком солідних розмірів. Щоправда, пізніше я з’ясував, що лише кілька піків на всьому Марсі перевищують чотири тисячі футів [65] у висоту; відчуття масштабу було суто відносним.