Моя ранкова прогулянка мала для мене величезне значення, адже вона привела до цілковитого порозуміння з Вулою, на якого Тарс Таркас покладався у нагляді за мною. Тепер я знав: хоча теоретично я залишався полоненим, фактично я був вільний. Я поспішив повернутися до меж міста, поки колишні господарі Вули не помітили його зради. Ця пригода змусила мене вирішити: більше ніколи не залишати відведеної мені території, аж поки я не буду готовий піти звідси назовсім. Адже якби нас викрили, це неодмінно призвело б до обмеження моєї свободи, а для Вули, ймовірно, закінчилося б смертю.
Повернувшись на площу, я втретє побачив полонянку. Вона стояла під вартою перед входом до зали аудієнцій. Коли я наблизився, вона кинула на мене презирливий погляд і демонстративно відвернулася. Цей жест був таким жіночним, таким по-земному жіночним, що він боляче зачепив моє самолюбство, але водночас зігрів серце почуттям спорідненості. Було приємно знати, що на Марсі, крім мене, є ще хтось із людськими інстинктами цивілізованого порядку, навіть якщо їхній прояв був для мене таким болісним і принизливим.
Якби жінка зелених марсіан захотіла продемонструвати неприязнь чи зневагу, вона б, найімовірніше, зробила це ударом меча чи рухом пальця на спусковому гачку; проте, оскільки їхні почуття майже повністю атрофовані, знадобилася б серйозна образа, щоб розбудити в них подібні пристрасті. Сола, мушу додати, була винятком: я ніколи не бачив, щоб вона вчинила жорстоко чи брутально, або бодай раз зрадила своїй незмінній доброті та лагідній вдачі. Вона справді була, як висловилася її одноплемінниця, атавізмом — милим і безцінним поверненням до колишнього типу люблячих предків, здатних на любов.
Бачачи, що полонянка опинилася в центрі уваги, я зупинився, щоб поспостерігати за подіями. Чекати довелося недовго: невдовзі Лорквас Птомел та його почет із вождів підійшли до будівлі й, давши знак варті йти слідом із полонянкою, увійшли до зали аудієнцій. Усвідомлюючи, що я тут на особливих правах, а також будучи впевненим, що воїни не знають про мої успіхи у мові (я благав Солу тримати це в таємниці, мотивуючи тим, що не хочу розмовляти з чоловіками, доки досконало не опаную марсіанську говірку), я ризикнув увійти до зали, щоб послухати розгляд справи.
Рада всілася на сходах помосту, а під ними стояла бранка та двоє її охоронниць. Я побачив, що однією з жінок була Саркоя, і зрозумів, як вона опинилася на вчорашньому слуханні, результати якого переповідала в нашій спальні. Її ставлення до полонянки було надзвичайно грубим і жорстоким. Тримаючи дівчину, вона впивалася своїми недорозвиненими нігтями в плоть бідолахи або боляче викручувала їй руку. Коли виникала потреба перейти з місця на місце, вона або грубо смикала її, або штовхала поперед себе. Здавалося, вона виплескувала на цю беззахисну істоту всю ненависть, жорстокість, лють і злобу своїх дев’ятисот років, підкріплену незбагненними віками лютих і брутальних предків.
Інша жінка була менш жорстокою, бо була абсолютно байдужою; якби полонянку залишили тільки на неї (а вночі, на щастя, так і було), вона б не зазнала знущань, але, з іншого боку, на неї б узагалі не звертали уваги.
Коли Лорквас Птомел підняв очі, щоб звернутися до полонянки, його погляд упав на мене. Він з роздратуванням щось сказав Тарсу Таркасу, вказавши на мене жестом. Тарс Таркас відповів щось таке, чого я не розчув, але це змусило Лоркваса Птомела посміхнутися; після цього на мене більше не звертали уваги.
— Як тебе звати? — запитав Лорквас Птомел, звертаючись до полонянки.
— Дея Торіс, донька Морса Каяка з Геліуму.
— Яка мета вашої експедиції? — вів далі він.
— Це була суто наукова група, відправлена батьком мого батька, Джеддаком [66] Геліуму, щоб наново нанести на карти повітряні течії та провести тести на щільність атмосфери, — відповіла прекрасна полонянка низьким, приємним голосом.
— Ми не були готові до бою, — продовжувала вона, — оскільки виконували мирну місію, про що свідчили наші стяги та кольори суден. Робота, яку ми робили, була так само у ваших інтересах, як і в наших, бо ви чудово знаєте: якби не наша праця і не плоди наших наукових операцій, на Марсі не залишилося б достатньо повітря чи води, щоб підтримувати хоча б одне людське життя. Протягом віків ми підтримуємо запаси повітря та води практично на одному рівні без помітних втрат, і ми робимо це попри брутальне та невіглаське втручання вас, зелених людей.
— Чому, о, чому ви не хочете навчитися жити в злагоді з іншими? Невже ви так і йтимете крізь віки до свого остаточного вимирання, лишаючись за рівнем розвитку ледь вище за німих звірів, що вам служать! Народ без писемності, без мистецтва, без домівок, без любові; жертви еонів жахливої «общинної ідеї». Те, що у вас усе спільне, навіть ваші жінки та діти, призвело до того, що насправді у вас немає нічого спільного. Ви ненавидите одне одного так само, як ненавидите все навколо, крім самих себе. Поверніться до шляхів наших спільних предків, поверніться до світла доброти та братерства. Шлях відкритий, і ви побачите, що руки червоних людей простягнуті вам на допомогу. Разом ми зможемо зробити ще більше для відродження нашої вмираючої планети. Онука найвеличнішого і наймогутнішого з червоних джеддаків просить вас. Чи ви прийдете?