— Це дивна історія, — відповів я, — надто довга, щоб розповідати її зараз. Я й сам настільки сумніваюся в її правдивості, що боюся сподіватися, ніби інші в неї повірять. Поки що достатньо того, що я ваш друг і, наскільки дозволять наші загарбники, ваш захисник і слуга.
— То ви теж полонений? Але чому тоді на вас ця зброя та регалії таркаського вождя? Як вас звати? Де ваша країна?
— Так, Деє Торіс, я теж полонений. Мене звати Джон Картер, і моїм домом є Вірджинія, один зі Сполучених Штатів Америки, що на Землі. А от чому мені дозволено носити зброю, я не знаю, як і не знав досі, що моє спорядження належить вождю.
На цьому місці нас перервав один із воїнів, який приніс зброю, спорядження та прикраси — і в одну мить я отримав відповідь на одне із запитань дівчини, а для мене самого роз'яснилася давня загадка. Я побачив, що з тіла мого мертвого супротивника зняли все цінне. У загрозливій, але шанобливій манері воїна, який приніс мені ці трофеї, я впізнав те саме ставлення, що продемонстрував той інший, який приніс мені моє перше екіпірування. Тільки тепер я збагнув: мій удар під час першої сутички в залі аудієнцій виявився смертельним для мого суперника.
Причина такого ставлення до мене стала очевидною: я, так би мовити, «заслужив свої шпори» [67]. Згідно з грубим правосуддям, яке завжди притаманне марсіанським справам і через яке я називаю Марс планетою парадоксів, мені надали почесті, належні переможцю: майно та статус вбитого мною чоловіка. Виходить, я був марсіанським вождем — і, як я дізнався згодом, саме це було причиною моєї великої свободи та того, що мою присутність терпіли в залі аудієнцій.
Коли я повернувся, щоб прийняти речі мертвого воїна, я помітив, що Тарс Таркас і ще кілька вождів підійшли ближче до нас. Погляд першого зупинився на мені з неабиякою цікавістю. Нарешті він заговорив:
— Ти досить вправно розмовляєш мовою Барсума як на того, хто ще кілька днів тому був для нас глухонімим. Де ти її вивчив, Джоне Картере?
— Ви самі в цьому винні, Тарсе Таркасе, — відповів я. — Адже саме ви надали мені вчительку неабияких здібностей. Своєю освітою я завдячую Солі.
— Вона добре впоралася, — відказав він, — проте твоє виховання в інших питаннях потребує значного шліфування. Чи знаєш ти, чим би поплатився за свою безпрецедентну зухвалість, якби тобі не вдалося вбити жодного з двох вождів, чий метал [68] ти зараз носиш?
— Припускаю, що той, кого б я не зміг убити, убив би мене, — відповів я з усмішкою.
— Ні, ти помиляєшся. Лише в крайньому разі, захищаючи власне життя, марсіанський воїн вб'є полоненого. Ми воліємо зберігати їх для інших цілей, — і вираз його обличчя натякнув на можливості, про які було неприємно навіть думати.
— Лише одне може врятувати тебе тепер, — вів далі він. — Якщо Тал Хаджус, зважаючи на твою надзвичайну відвагу, лють і майстерність, визнає тебе гідним своєї служби, тебе можуть прийняти до громади, і ти станеш повноправним тарком. Доки ми не дістанемося ставки Тал Хаджуса, волею Лоркваса Птомела тобі виявлятимуть повагу, на яку ти заслужив своїми вчинками. Ми ставитимемося до тебе як до таркаського вождя, проте не забувай: кожен вождь, вищий за тебе рангом, відповідає за те, щоб доправити тебе цілим і неушкодженим до нашого могутнього і найлютішого правителя. Я все сказав.
— Я чую вас, Тарсе Таркасе, — відповів я. — Як ви знаєте, я не з Барсума. Ваші звичаї — не мої звичаї, і в майбутньому я діятиму так само, як і в минулому: згідно з велінням моєї совісті та керуючись нормами мого власного народу. Якщо ви залишите мене в спокої — я йтиму з миром, якщо ж ні — нехай кожен барсумець, з яким мені доведеться мати справу, або поважає мої права як чужинця серед вас, або ж нарікає на себе. Упевнимося в одному: якими б не були ваші остаточні наміри щодо цієї нещасної дівчини, кожен, хто в майбутньому наважиться образити чи скривдити її, муситиме мати справу зі мною. Я розумію, що ви зневажаєте будь-які прояви великодушності та доброти, але я — ні. І я можу переконати вашого найвідважнішого воїна, що ці риси цілком сумісні зі вмінням битися.
Зазвичай я не схильний до довгих промов і ніколи раніше не опускався до пишномовності, проте я вгадав ту ноту, що мала відгукнутися в серцях зелених марсіан. Я не помилився: мої слова, вочевидь, глибоко вразили їх, і відтоді їхнє ставлення до мене стало ще шанобливішим.
Сам Тарс Таркас, здавалося, був задоволений моєю відповіддю, хоча його єдиний коментар був дещо загадковим: «А я гадаю, що добре знаю Тал Хаджуса, джеддака Тарка».
Тепер я звернув увагу на Дею Торіс. Допомігши їй підвестися, я попрямував із нею до виходу, ігноруючи її наглядачок-гарпій [69], що кружляли поруч, а також запитальні погляди вождів. Хіба я тепер не вождь також? Що ж, тоді я візьму на себе відповідні обов’язки. Нам не перешкоджали, і так Дея Торіс, принцеса Геліуму, та Джон Картер, джентльмен із Вірджинії, у супроводі вірного Вули, пройшли крізь цілковиту тишу зали аудієнцій Лоркваса Птомела, джеда серед тарків Барсума.