І через це переконання я вирішив записати історію цікавих періодів мого життя та моєї смерті. Я не можу пояснити ці явища; я можу лише викласти тут словами звичайного солдата удачі хроніку дивних подій, що трапилися зі мною протягом десяти років, поки моє мертве тіло лежало непоміченим в аризонській печері.
Я ніколи не розповідав цієї історії, і жодна смертна людина не побачить цей рукопис, поки я не відійду у вічність. Я знаю, що пересічний людський розум не повірить у те, чого не може осягнути, тому я не маю наміру ставати об'єктом загального глуму, церкви [2] та преси, аби мене вважали колосальним брехуном, тоді як я лише розповідаю просту правду, яку колись підтвердить наука. Можливо, припущення, які я здобув на Марсі, і знання, які я можу викласти в цій хроніці, допоможуть швидше зрозуміти таємниці нашої сестринської планети; таємниці для вас, але більше не таємниці для мене.
Мене звати Джон Картер; я більше відомий як капітан Джек Картер із Вірджинії. Наприкінці Громадянської війни я виявив, що володію кількома сотнями тисяч доларів (у валюті Конфедерації [3]) та капітанським патентом у кавалерії армії, якої більше не існувало; я був слугою штату, що зник разом із надіями Півдня. Без господаря, без гроша і без єдиного засобу до існування — адже вміння воювати більше не було затребуваним — я вирішив пробиватися на південний захід і спробувати відновити свій статок у пошуках золота.
Я провів майже рік у розвідці копалин разом з іншим офіцером Конфедерації, капітаном Джеймсом К. Пауеллом із Річмонда. Нам надзвичайно пощастило, бо наприкінці зими 1865 року, після багатьох труднощів і поневірянь, ми виявили найдивовижнішу золотоносну кварцову жилу, яку тільки могли уявити наші найсміливіші мрії. Пауелл, гірничий інженер за освітою, стверджував, що трохи більше ніж за три місяці ми відкрили руди на понад мільйон доларів.
Оскільки наше обладнання було вкрай примітивним, ми вирішили, що один із нас повинен повернутися до цивілізації, придбати необхідні машини та повернутися з достатньою кількістю людей для належної розробки шахти. Оскільки Пауелл добре знав місцевість, а також технічні вимоги гірничої справи, ми вирішили, що йому буде краще здійснити цю поїздку. Було домовлено, що я залишуся охороняти нашу ділянку (клейм [4]) від віддаленої можливості того, що її захопить якийсь блукаючий старатель.
3 березня 1866 року ми з Пауеллом спакували його провізію на двох наших буро [5]. Попрощавшись зі мною, він сів на коня і рушив униз схилом гори до долини, через яку пролягав перший етап його подорожі.
Ранок від’їзду Пауелла був, як і майже всі ранки в Аризоні, ясний і прекрасний. Я бачив, як він і його маленькі в’ючні тварини пробиралися вниз схилом до долини, і протягом усього ранку я час від часу бачив їх, коли вони долали гірські гребені (хогбеки [6]) або виходили на рівне плато. Востаннє я бачив Пауелла близько третьої години дня, коли він увійшов у тінь гірського хребта на протилежному боці долини.
Десь через півгодини я випадково глянув через долину і був дуже здивований, помітивши три маленькі цятки приблизно в тому самому місці, де я востаннє бачив свого друга та його двох в’ючних тварин. Я не схильний до зайвих хвилювань, але чим більше я намагався переконати себе, що з Пауеллом усе гаразд, а цятки, які я бачив на його шляху, були антилопами чи дикими кіньми, тим менше мені це вдавалося.
Відтоді, як ми прибули на цю територію, ми не бачили жодного ворожого індіанця, тому стали вкрай необережними й звикли висміювати розповіді про величезну кількість цих лютих мародерів, які нібито чатували на дорогах, збираючи свою данину життями та катуваннями з кожної групи білих людей, що потрапляли до їхніх безжальних рук.
Я знав, що Пауелл добре озброєний і, до того ж, досвідчений боєць з індіанцями; але я й сам роками жив і воював серед сіу на Півночі [7], тож розумів, що його шанси малі проти групи хитрих апачів [8], що йшли його слідом. Нарешті я більше не міг терпіти невідомості й, озброївшись двома револьверами «Кольт» та карабіном, застебнув на собі два пояси з патронами, осідлав коня і рушив стежкою, якою вранці поїхав Пауелл.
3
Валюта Півдня, яка після поразки у війні миттєво знецінилася і стала папірцем, що пояснює наступне слово «без гроша»
8
Апачі — племена південного заходу США, які вважалися одними з найнебезпечніших противників через їхнє вміння маскуватися та влаштовувати засідки