Я подякував йому, проте запевнив, що цілком зможу обійтися без допомоги, окрім хіба що приготування їжі. Тож він пообіцяв прислати мені для цього жінок, а також для догляду за моєю зброєю та виготовлення боєприпасів, що, за його словами, було необхідно. Я запропонував, щоб вони також принесли трохи шовків та хутра для сну, які належали мені як військові трофеї, адже ночі були холодними, а я не мав нічого свого.
Він пообіцяв усе зробити і пішов. Залишившись наодинці, я піднявся гвинтовим коридором на верхні поверхи в пошуках відповідного житла. Краса попередніх будівель повторювалася і в цій, і я, як зазвичай, невдовзі захопився оглядом та новими відкриттями.
Зрештою я обрав фасадну кімнату на третьому поверсі — так я був ближче до Деї Торіс, чиї покої розташовувалися на другому поверсі сусідньої будівлі. У мене майнула думка, що я міг би придумати якийсь спосіб зв’язку, за допомогою якого вона могла б подати мені сигнал, якщо їй знадобляться мої послуги чи захист.
Поруч із моєю спальнею були ванні кімнати, гардеробні та інші житлові приміщення — загалом близько десяти кімнат на поверсі. Вікна задніх кімнат виходили у величезне подвір’я — центр квадрата, утвореного будинками на чотирьох прилеглих вулицях. Зараз цей двір віддали під стійла для різноманітних тварин, що належали воїнам із навколишніх будівель.
Хоча двір повністю заріс жовтою, схожою на мох рослинністю, що вкриває практично всю поверхню Марса, численні фонтани, статуї, лави та конструкції, схожі на перголи [70], свідчили про ту красу, яку це місце мало в минулі часи. Тоді його прикрашали світловолосі, усміхнені люди, яких суворі й невідворотні космічні закони вигнали не лише з їхніх домівок, а й взагалі звідусіль, залишивши про них лише неясні легенди в пам’яті нащадків.
Можна було легко уявити розкішне листя буйної марсіанської зелені, яка колись наповнювала цю сцену життям і кольором; витончені постаті вродливих жінок, струнких і гарних чоловіків; щасливих дітлахів, що граються — усе в сонячному світлі, щасті та мирі. Важко було повірити, що вони зникли, пройшовши крізь віки темряви, жорстокості та невігластва, аж поки їхні спадкові інстинкти культури та гуманізму знову не взяли гору у фінальній змішаній расі, яка тепер панує на Марсі.
Мої роздуми перервала поява кількох молодих жінок, що несли оберемки зброї, шовків, хутра та коштовностей, а також кухонне начиння й барильця з їжею та напоями — включно з чималою здобиччю з повітряних суден. Усе це, як виявилося, було власністю двох убитих мною вождів, а тепер, за звичаями тарків, стало моїм. За моєю вказівкою вони склали речі в одній із задніх кімнат і пішли, щоб невдовзі повернутися з другою частиною вантажу, який, за їхніми словами, становив решту мого майна. Під час цього другого заходу їх супроводжували ще десять чи п'ятнадцять інших жінок та юнаків, які, як з’ясувалося, складали почет обох вождів.
Вони не були їхніми сім’ями, дружинами чи слугами; ці стосунки були настільки своєрідними й несхожими на будь-що відоме нам, що їх надзвичайно важко описати. Уся власність зелених марсіан належить громаді, окрім особистої зброї, прикрас та постільних шовків і хутра окремих осіб. Лише на ці речі можна заявляти беззаперечне право, причому не можна накопичувати їх більше, ніж потрібно для фактичних потреб. Надлишок особа тримає лише як охоронець, і він передається молодшим членам громади за потреби.
Жінок та дітей у почті чоловіка можна порівняти з військовим підрозділом, за який він несе відповідальність у різних аспектах: навчання, дисципліна, прожиток, а також у складних умовах їхніх постійних мандрів та нескінченних сутичок з іншими громадами та червоними марсіанами. Його жінки жодною мірою не є дружинами. Зелені марсіани не використовують слова, яке б відповідало за значенням цьому земному поняттю. Їхнє парування — це виключно справа інтересів громади, і воно спрямовується без будь-якого врахування природного відбору. Рада вождів кожної громади контролює це питання так само впевнено, як власник кінного заводу в Кентуккі керує науковим розведенням своїх коней задля вдосконалення всієї породи.
У теорії це може звучати непогано, як це часто буває з теоріями, але результати віків такої неприродної практики — у поєднанні з тим, що інтереси громади щодо нащадків ставляться вище за інтереси матері — проявляються в холоднокровності та жорстокості цих істот, у їхньому похмурому, позбавленому любові та радості існуванні.