На сьомий день після битви з повітряними суднами ми знову рушили в бік Тарка, оскільки Лорквас Птомел вважав імовірність нового нападу мізерною.
Протягом останніх днів перед від’їздом я мало бачив Дею Торіс, оскільки Тарс Таркас завантажив мене уроками марсіанського воєнного мистецтва та дресируванням тоатів. Кілька разів, коли я заходив до її покоїв, її не було — вона або гуляла вулицями з Солою, або оглядала будівлі поблизу площі. Я попереджав їх, щоб вони не відходили далеко, боючись великих білих мавп, із чиєю люттю я був знайомий занадто добре. Проте, оскільки Вула супроводжував їх у всіх вилазках, а Сола була добре озброєна, причин для хвилювання було порівняно небагато.
Увечері перед нашим від’їздом я побачив, як вони наближаються одним із великих проспектів, що ведуть до площі зі сходу. Я рушив їм назустріч і, сказавши Солі, що беру на себе відповідальність за безпеку Деї Торіс, відправив її додому під якимось дріб’язковим приводом. Я симпатизував Солі й довіряв їй, але з певної причини мені хотілося залишитися наодинці з Деєю Торіс — вона уособлювала для мене все те приємне й близьке душі товариство, яке я залишив на Землі. Здавалося, між нами існують пута взаємних інтересів, настільки ж міцні, ніби ми народилися під одним дахом, а не на різних планетах, що мчать крізь простір за сорок вісім мільйонів миль одна від одної.
Я був певен, що вона поділяє мої почуття, адже коли я підійшов, вираз жалюгідної безнадії зник з її ніжного обличчя, поступившись місцем усмішці радісного вітання; вона поклала свою маленьку праву руку мені на ліве плече у справжньому салюті червоних марсіан.
— Саркоя сказала Солі, що ви стали справжнім тарком, — мовила вона, — і що тепер я бачитиму вас не частіше, ніж будь-кого іншого з воїнів.
— Саркоя — брехуха першої величини, — відповів я, — попри горді заяви тарків про їхню абсолютну правдивість.
Дея Торіс засміялася.
— Я знала, що навіть ставши членом громади, ви не перестанете бути моїм другом. «Воїн може змінити свій метал, але не серце», — як кажуть на Барсумі.
— Думаю, вони намагалися тримати нас на відстані, — продовжила далі вона, — бо щоразу, коли ви були вільні від служби, хтось із старших жінок із почту Тарса Таркаса завжди вигадував привід, щоб прибрати нас із Солою з очей. Мене тримали в підземеллях під будівлями, змушуючи допомагати їм змішувати той жахливий радієвий порошок і виготовляти їхні страшні снаряди. Знаєте, їх доводиться виготовляти при штучному світлі, бо сонячне світло завжди спричиняє вибух. Ви помітили, що їхні кулі вибухають, влучаючи в ціль? Річ у тім, що непрозора зовнішня оболонка розбивається від удару, оголюючи скляний циліндр, майже суцільний, у передній частині якого міститься мізерна частка радієвого порошку. Тієї миті, коли сонячне світло, навіть розсіяне, торкається цього порошку, він вибухає з силою, перед якою ніщо не встоїть. Якщо ви колись станете свідком нічного бою, то помітите відсутність таких вибухів, натомість ранок після битви на сході сонця сповниться різкими звуками детонації снарядів, випущених минулої ночі. Як правило, вночі використовують снаряди, що не вибухають [71]
Хоча мене дуже зацікавило пояснення Деї Торіс щодо цього дивовижного додатка до марсіанського воєнного мистецтва, мене більше непокоїла проблема їхнього поводження з нею. Те, що її тримали подалі від мене, не було несподіванкою, але те, що її залучали до небезпечної та важкої праці, сповнило мене люттю.
— Чи вчиняли вони над вами жорстокість чи наругу, Деє Торіс? — запитав я, відчуваючи, як гаряча кров моїх войовничих предків закипає в жилах, поки я чекав на її відповідь.
— Лише в дрібницях, Джоне Картере, — відповіла вона. — Нічого такого, що могло б зашкодити мені, окрім моєї гордості. Вони знають, що я донька десяти тисяч джеддаків, що я веду свій родовід без жодного розриву аж до будівничого першого великого водного шляху. І вони, які не знають навіть власних матерів, заздрять мені. У глибині душі вони ненавидять свою жахливу долю, а тому зганяють свою нікчемну злобу на мені — тій, хто уособлює все, чого вони не мають, і все те, чого вони найбільше жадають, але ніколи не зможуть здобути. Пошкодуймо їх, мій вождю, бо навіть якщо ми загинемо від їхніх рук, ми можемо дозволити собі жалість до них, адже ми величніші за них, і вони це знають.
Якби я тоді знав значення цих слів — «мій вождю», — коли їх промовляє жінка червоних марсіан до чоловіка, це стало б найбільшим сюрпризом у моєму житті. Але я не знав цього ні тоді, ні протягом багатьох наступних місяців. Так, мені ще багато чого належало вивчити на Барсумі.
71
На момент написання книги (1912 рік) радій був «магічним» елементом, властивості якого тільки вивчали, тому він часто з'являвся в тогочасній фантастиці. -