— Хіба що ви хочете, аби я взяв на себе цю відповідальність, — сказав я, усміхаючись.
Він довго й пильно дивився на мене, перш ніж відповісти.
— Якби ти дав мені слово, що ні ти, ні Дея Торіс не спробуєте втекти, доки ми безпечно не дістанемося двору Тал Хаджуса, ти міг би взяти ключ і викинути ці ланцюги в річку Ісс.
— Буде краще, якщо ключ залишиться у вас, Тарсе Таркасе, — відповів я.
Він усміхнувся і більше нічого не сказав, але того вечора, коли ми ставали на табір, я бачив, як він сам відімкнув кайдани Деї Торіс.
Попри всю його люту жорстокість і холодність, у Тарсі Таркасі відчувався підспудний потік чогось такого, що він, здавалося, постійно намагався придушити. Чи не був це відгомін якогось людського інстинкту, що повернувся від стародавнього пращура, аби переслідувати його жахом перед звичаями власного народу?
Підходячи до колісниці Деї Торіс, я розминувся з Саркоєю. Чорний, сповнений отрути погляд, яким вона мене змірила, став для мене найсолодшим бальзамом за останні години. Боже, як вона мене ненавиділа! Це відчувалося настільки відчутно, що цю ненависть, здавалося, можна було розсікти мечем.
За кілька хвилин я побачив, як вона захоплено розмовляє з воїном на ім'я Зад[72]. Це була велика, незграбна, могутня бестія, котра, проте, ніколи не вбивала власних вождів, а тому він усе ще залишався «о-мадом», або людиною з одним ім'ям. Здобути друге ім'я він міг лише разом із металом якогось вождя. Саме цей звичай давав мені право на імена будь-кого з убитих мною вождів; власне, деякі воїни вже зверталися до мене Дотар Соджат — поєднання прізвищ двох вождів, чий метал я забрав, або, іншими словами, кого я вбив у чесному бою.
Поки Саркоя розмовляла із Задом, він час від часу кидав погляди в мій бік, вона ж, здавалося, дуже наполегливо підбурювала його до якоїсь дії. Тоді я не звернув на це особливої уваги, але наступного дня мав вагому причину згадати ці обставини, а заразом і трохи зазирнути в глибини ненависті Саркої та зрозуміти, на що вона здатна, аби здійснити свою жахливу помсту.
Дея Торіс і цього вечора не бажала мати зі мною нічого спільного. Хоча я кликав її на ім’я, вона не відповідала і навіть порухом повіки не видала того, що помічає моє існування. У розпачі я зробив те, що зробила б більшість закоханих: спробував дізнатися бодай слово про неї через близьку особу. У цьому випадку я перехопив Солу в іншій частині табору.
— Що сталося з Деєю Торіс? — випалив я. — Чому вона не хоче зі мною розмовляти?
Сола й сама здавалася спантеличеною, наче такі дивні вчинки двох людей були цілком за межами її розуміння — якими вони, власне, і були для цієї бідолашної дитини.
— Вона каже, що ти її розгнівав, і це все, що вона згодна сказати, окрім того, що вона — донька джеда й онука джеддака, і що її принизила істота, яка не варта навіть чистити зуби сораку її бабусі.
Я певний час роздумував над цим звітом, нарешті запитавши: — А що таке сорак, Соло?
— Маленька тваринка завбільшки з мою долоню, яку жінки червоних марсіан тримають для забави, — пояснила Сола.
«Не вартий чистити зуби кішці її бабусі!» Мабуть, я впав дуже низько в очах Деї Торіс, подумав я; але не міг стримати сміху від цього дивного мовного звороту — такого простого і в цьому сенсі такого земного. Це викликало в мене тугу за домом, бо звучало точнісінько як наше «не вартий чистити її черевики». І тут розпочався потік думок, зовсім новий для мене. Я почав думати про те, що поробляють мої рідні вдома. Я не бачив їх роками. У Вірджинії була родина Картерів, яка заявляла про близьке споріднення зі мною; я вважався їхнім двоюрідним дідусем чи кимось подібним, що було однаково безглуздо. На вигляд мені можна було дати від двадцяти п’яти до тридцяти років, і статус «дідуся» завжди здавався верхом невідповідності, бо мої думки та почуття були юнацькими. У сім'ї Картерів було двоє малюків, яких я любив і які вважали, що на Землі немає нікого кращого за дядька Джека. Я бачив їх так чітко, стоячи під місячним небом Барсума, і тужив за ними так, як ніколи раніше не тужив за смертними. За природою мандрівник, я ніколи не знав справжнього значення слова «дім», але велика зала Картерів завжди втілювала для мене все, що це слово могло означати. І тепер моє серце линуло туди, геть від холодних і недружніх народів, серед яких я опинився. Бо хіба навіть Дея Торіс не зневажала мене! Я був ницою істотою — настільки ницою, що не вартував навіть чистити зуби кішці її бабусі. Та врешті моє почуття гумору, що завжди рятувало мене, прийшло на допомогу, і я зі сміхом загорнувся у свої шовки та хутра й заснув на залитому місячним світлом моху сном втомленого і здорового воїна.