Щойно я дістався відносно рівної ділянки, я пустив коня підтюпцем і продовжував так їхати, де дозволяла дорога, аж поки майже в сутінках не виявив місце, де інші сліди з’єдналися зі слідами Пауелла. Це були сліди непідкованих поні, трьох тварин, і вони йшли галопом.
Я швидко йшов по сліду, поки темрява не змусила мене зупинитися й чекати сходу місяця, що дало мені можливість поміркувати над розсудливістю моєї погоні. Можливо, я вигадав неіснуючі небезпеки, як якась нервова стара домогосподарка, і коли наздожену Пауелла, отримаю лише добру порцію сміху за свої старання. Проте я не схильний до вразливості, а виконання почуття обов’язку, куди б воно не вело, завжди було для мене свого роду фетишем; це, мабуть, пояснює почесті, надані мені трьома республіками, а також нагороди та дружбу старого й могутнього імператора та кількох дрібніших королів, на чиїй службі мій меч не раз ставав червоним.
Близько дев'ятої вечора місяць засвітив достатньо яскраво, щоб я міг продовжувати шлях. Я без зусиль ішов по сліду швидким кроком, а подекуди — жвавою риссю, аж поки близько опівночі не дістався водопою, де Пауелл розраховував стати табором. Я натрапив на це місце несподівано: воно було абсолютно порожнім, без жодних ознак того, що тут нещодавно був табір.
Мене зацікавило те, що сліди переслідувачів — а тепер я був переконаний, що це саме вони — продовжувалися за Пауеллом лише з короткою зупинкою біля водопою; і вони завжди йшли з тією самою швидкістю, що й він.
Тепер я був упевнений, що переслідувачі — апачі, і що вони хочуть захопити Пауелла живим задля диявольського задоволення від катувань. Тож я погнав коня вперед у небезпечному темпі, сподіваючись наздогнати червоношкірих негідників до того, як вони нападуть на нього.
Подальші роздуми раптово перервали два слабкі постріли далеко попереду. Я знав, що тепер я потрібен Пауеллу як ніколи, і миттєво погнав коня на максимальній швидкості вузькою і важкою гірською стежкою.
Я пролетів вперед, мабуть, милю чи більше, не чуючи жодних звуків, коли стежка раптово вивела на невелике відкрите плато біля вершини перевалу. Перед тим як раптово виїхати на це плоскогір’я, я пройшов крізь вузьку ущелину зі скелями, що нависали, і видовище, яке постало перед моїми очима, сповнило мене жахом і відчаєм.
Ця невелика ділянка рівної землі була білою від індіанських тепі [9], і близько півтисячі червоношкірих воїнів скупчилися навколо якогось об’єкта в центрі табору. Їхня увага була настільки прикута до цього центру подій, що вони не помітили мене, і я міг би легко повернутися в темні глибини ущелини й втекти в повній безпеці. Проте той факт, що ця думка спала мені на думку лише наступного дня, позбавляє мене будь-якого права претендувати на героїзм, на який опис цього епізоду міг би дати мені право.
Я не вірю, що я зліплений із того тіста, з якого роблять героїв. Бо серед сотень випадків, коли мої добровільні вчинки ставили мене віч-на-віч зі смертю, я не можу пригадати жодного, де будь-яка альтернатива моєму кроку виникала б у моїй голові раніше, ніж через багато годин. Мій розум, очевидно, влаштований так, що підсвідомість штовхає мене на шлях обов’язку без потреби у виснажливих роздумах. Як би там не було, я ніколи не шкодував, що боягузтво не є для мене доступним варіантом.
У ту мить я, звісно, був упевнений, що Пауелл є центром загальної уваги. Не знаю, чи спершу я подумав, чи одразу почав діяти, але в ту ж мить, як ця сцена постала перед моїми очима, я вихопив револьвери і помчав на цілу армію воїнів, часто стріляючи і волаючи на всі легені. Навряд чи я міг би обрати кращу тактику для поодинокої атаки, бо червоношкірі, застигнуті зненацька і переконані, що на них напав щонайменше полк регулярних військ [10], кинулися врозтіч шукати свої луки, стріли та рушниці.
Видовище, що відкрилося мені після їхньої поспішної втечі, сповнило мене тривогою та люттю. Під ясними променями аризонського місяця лежав Пауелл; його тіло буквально щетинилося стрілами індіанських воїнів [11]. Я не міг не розуміти, що він уже мертвий, проте я з таким самим запалом прагнув врятувати його тіло від паплюження руками апачів, з яким рятував би його самого від смерті.
Під’їхавши впритул, я нахилився з сідла і, вхопившись за його патронний пояс, витягнув тіло на загривок [12] свого коня. Погляд назад переконав мене, що повертатися тією ж дорогою було б небезпечніше, ніж перетнути плато. Тож, пришпоривши свою бідолашну тварину, я рвонув до входу в перевал, який виднівся на дальньому боці плоскогір’я.
10
!«Regulars» — професійна армія США, якої індіанці побоювалися значно більше, ніж добровольців чи старателів