Ми не пройшли й милі, як я помітив, що мій тоат почав спотикатися й хитатися найжалюгіднішим чином, хоча ми й не намагалися змусити їх іти швидше за крок ще з полудня попереднього дня. Раптом він різко хитнувся вбік і важко впав на землю. Нас із Деєю Торіс викинуло з сідла, і ми впали на м’який мох майже без удару; але бідолашна тварина була в жахливому стані — вона навіть не могла підвестися, хоча ми вже не обтяжували її своєю вагою. Сола сказала мені, що нічна прохолода разом із відпочинком, без сумніву, оживлять його, тож я вирішив не вбивати його, як мав намір спочатку, бо вважав жорстоким залишати його тут одного помирати від голоду та спраги. Знявши з нього збрую, яку я кинув поруч, ми залишили бідолаху на волю долі й рушили далі з одним тоатом, як могли. Ми з Солою йшли пішки, змусивши Дею Торіс їхати верхи, хоч вона й дуже пручалася. Таким чином ми наблизилися десь на милю до пагорбів, коли Дея Торіс зі свого високого місця на тоаті вигукнула, що бачить великий загін вершників, які спускаються з гірського перевалу за кілька миль від нас. Ми з Солою подивилися в той бік, і там справді було чітко видно кілька сотень озброєних воїнів. Здавалося, вони прямували на південний захід, що вело їх геть від нас.
Це, безперечно, були воїни-тарки, послані схопити нас, і ми зітхнули з полегшенням, побачивши, що вони рухаються в протилежному напрямку. Швидко знявши Дею Торіс із тоата, я наказав тварині лягти, і ми троє зробили те саме, намагаючись стати якомога непомітнішими, аби не привернути увагу воїнів.
Ми бачили, як вони виходили з перевалу, лише мить, перш ніж вони зникли за рятівним гребенем — для нас цей гребінь був справжнім дарунком провидіння, адже якби вони лишалися в полі зору довше, то навряд чи не помітили б нас. Коли з перевалу з’явився останній воїн, він зупинився і, на наш жах, підніс до очей свій маленький, але потужний бінокль, оглядаючи висохле морське дно[73] в усіх напрямках. Очевидно, це був вождь, бо за певного порядку маршу у зелених людей вождь замикає колону. Коли його скло повернулося в наш бік, наші серця завмерли в грудях, і я відчув, як холодний піт виступив із кожної пори мого тіла.
Невдовзі він навів бінокль просто на нас. Напруга нервів досягла межі, і сумніваюся, що хтось із нас дихав ті кілька митей, поки він тримав нас під прицілом окулярів. Потім він опустив скло, і ми побачили, як він щось вигукнув воїнам, що вже зникли за гребенем. Проте він не став чекати, поки вони приєднаються до нього — натомість розвернув тоата і шалено помчав у наш бік.
Лишався один слабкий шанс, і ми мали скористатися ним негайно. Піднявши свою дивну марсіанську гвинтівку до плеча, я прицілився і натиснув кнопку спуску. Пролунав різкий вибух, коли снаряд досяг мети, і вождь, що мчав на нас, вилетів із сідла прямо на спину.
Схопившись на ноги, я змусив тоата підвестися й наказав Солі взяти Дею Торіс до себе в сідло і щосили мчати до пагорбів, поки зелені воїни не наздогнали нас. Я знав, що в ущелинах і вибалках вони зможуть знайти тимчасове укриття; навіть якщо вони помруть там від голоду чи спраги, це було б краще, ніж потрапити до рук тарків. Вручивши їм свої два револьвери як слабкий засіб захисту — а в крайньому разі як спосіб втекти від жахливої смерті, яку б неминуче принесло полонення, — я підхопив Дею Торіс на руки й посадив на тоата позаду Соли, яка вже осідлала звіра за моїм наказом.
— Прощавай, моя принцесо, — прошепотів я. — Можливо, ми ще зустрінемося в Геліумі. Я виплутувався і з гірших халеп, ніж ця. — Я спробував усміхнутися, хоча й знав, що це брехня.
— Що?! — вигукнула вона. — Хіба ти не їдеш із нами?
— Як я можу, Деє Торіс? Хтось мусить затримати цих хлопців на якийсь час, а мені самому легше втекти від них, ніж нам усім трьом разом.
Вона миттєво зіскочила з тоата і, обхопивши своїми дорогими руками мою шию, повернулася до Соли, промовивши з тихою гідністю:
— Тікай, Соло! Дея Торіс залишається, щоб померти з чоловіком, якого кохає.
Ці слова викарбувані в моєму серці. О, я б радо віддав своє життя тисячу разів, аби тільки почути їх знову! Але тоді я не міг дозволити собі жодної секунди, щоб насолодитися її солодкими обіймами. Вперше притиснувши свої вуста до її губ, я підхопив її і знову закинув у сідло позаду Соли, владно наказавши останній тримати її силою. Потім, ляснувши тоата по крупу, я дивився, як він несе їх геть; Дея Торіс до останнього намагалася вирватися з рук Соли.
Обернувшись, я побачив зелених воїнів, що піднімалися на гребінь і шукали свого вождя. За мить вони помітили його, а потім і мене. Та щойно вони мене побачили, я почав стріляти, лежачи на животі в моху. У мене було рівно сто набоїв у магазині гвинтівки і ще сто в патронташі на спині. Я підтримував безперервний вогонь, поки всі воїни, що першими з'явились на видноті, не впали мертвими або не кинулися в укриття.
73
У світі Берроуза більша частина Марса — це висохле дно давніх морів (