Індіанці на той час уже збагнули, що я один, і кинулися наздоганяти мене, сиплючи прокльонами, стрілами та рушничними кулями. Те, що при місячному світлі важко влучно цілитися чимось іншим, окрім прокльонів, а також їхня розгубленість від моєї раптової появи та той факт, що я був досить швидкою мішенню, врятувало мене від смертоносних снарядів ворога і дозволило дістатися тіней навколишніх піків до того, як вони організували впорядковану погоню.
Мій кінь ішов майже без кермування — я розумів, що він знає розташування стежки до перевалу краще за мене. Так сталося, що він звернув у дефіле [13], яке вело до самої вершини хребта, а не до перевалу, який, як я сподівався, вивів би мене до долини і безпеки. Цілком імовірно, однак, що саме цьому факту я завдячую своїм життям і тими дивовижними пригодами, що трапилися зі мною протягом наступних десяти років.
Вперше я зрозумів, що ми на хибному шляху, коли почув, як крики дикунів-переслідувачів раптово почали слабшати десь далеко ліворуч від мене. Тоді я збагнув, що вони пройшли ліворуч від зазубреної скельної формації на краю плато, тоді як мій кінь поніс мене і тіло Пауелла праворуч.
Я натягнув поводи на невеликому рівному виступі, з якого було видно стежку внизу і ліворуч, і побачив, як загін дикунів зникає за поворотом сусіднього піка. Я знав, що індіанці скоро виявлять помилку і відновлять пошуки у правильному напрямку, щойно знайдуть мої сліди.
Я проїхав ще зовсім небагато, коли перед високою скелею відкрилася чудова стежка. Вона була рівною, досить широкою і вела вгору в тому напрямку, куди мені й було потрібно. Праворуч на кілька сотень футів здіймалася скеля, а ліворуч був такий самий майже прямовисний обрив у кам’янисту ущелину.
Я йшов цією стежкою, мабуть, ярдів [14] зі сто, коли різкий поворот праворуч привів мене до гирла великої печери. Вхід був близько чотирьох футів заввишки і три-чотири завширшки [15]. На цьому вході стежка закінчувалася.
Настав ранок, і з притаманною Аризоні відсутністю світанкових сутінків [16], сонячне світло залило все довкола майже без попередження.
Спішившись, я поклав Пауелла на землю, але навіть найретельніший огляд не виявив найменшої іскри життя. Я вливав воду з фляги [17] між його мертвих губ, омивав йому обличчя і розтирав руки, безперервно працюючи над ним майже годину, попри те, що знав — він мертвий.
Я дуже любив Пауелла; він був справжньою людиною в усіх відношеннях; вишуканим південним джентльменом; непохитним і вірним другом. З почуттям найглибшої скорботи я нарешті облишив свої марні спроби оживити його.
Залишивши тіло Пауелла на виступі, я проповз у печеру на розвідку. Я знайшов велику залу, футів сто в діаметрі і тридцять-сорок заввишки [18]. Підлога була гладкою і добре витоптаною, було й багато інших доказів того, що в якийсь віддалений період печера була заселена. Глибина печери тонула в такій густій тіні, що я не міг розгледіти, чи є там проходи в інші приміщення.
Поки я продовжував огляд, я відчув, як мною оволодіває приємна дрімота, яку я списав на втому від довгої і напруженої поїздки та реакцію після збудження від бою і погоні. На теперішньому місці я почувався у відносній безпеці, адже знав, що одна людина може захистити стежку до печери проти цілої армії.
Невдовзі я став таким сонним, що ледь міг протистояти сильному бажанню впасти на підлогу печери, аби хоч трохи перепочити. Проте я знав, що цього робити не можна — це означало б певну смерть від рук моїх червоношкірих друзів, які могли нагрянути будь-якої миті. З зусиллям я рушив до виходу, але лише нетверезо хитнувся до стіни і сповз по ній на підлогу.
РОЗДІЛ ІІ
Мене охопило відчуття солодкої сонливості, м'язи розслабилися, і я вже був готовий піддатися бажанню заснути, коли до моїх вух донісся тупіт коней, що наближалися. Я спробував схопитися на ноги, але з жахом виявив, що м'язи відмовляються коритися моїй волі. Тепер я остаточно прокинувся, проте не міг поворухнути жодним м'язом, ніби перетворився на камінь. Саме тоді я вперше помітив слабкий туман, що заповнював печеру. Він був надзвичайно розрідженим і помітним лише на тлі входу, що вів до денного світла. Також до моїх ніздрів долинув ледь вловимий гострий запах, і я міг лише припустити, що мене здолав якийсь отруйний газ. Але чому я зберіг розумові здібності, залишаючись при цьому нерухомим, я збагнути не міг.
16
В горах та пустелях Аризони через чисте повітря перехід від темряви до яскравого світла відбувається дуже швидко