Я лежав обличчям до виходу з печери, звідки міг бачити коротку ділянку стежки між печерою та поворотом скелі. Гуркіт кінських копит стих, і я розсудив, що індіанці крадуться до мене вздовж вузького карниза, що вів до моєї живої гробниці. Пам'ятаю, я сподівався, що вони швидко зі мною розправляться, бо мене жахала сама думка про те, що саме вони могли б зі мною вчинити, якби того забажав їхній дух [19].
Мені не довелося довго чекати, поки тихий шурхіт сповістив про їхню близькість, а потім розфарбоване обличчя в бойовому уборі з пір'я [20] обережно висунулося з-за виступу скелі, і дикі очі впилися в мої. Я був певен, що він бачить мене в тьмяному світлі печери, бо ранкове сонце яскраво світило на мене крізь отвір.
Цей чолов'яга, замість того щоб підійти, просто стояв і витріщався; його очі витріщилися, а щелепа відвисла. А потім з'явилося інше дикунське обличчя, і третє, і четверте, і п'яте — вони витягували шиї з-за плечей своїх товаришів, повз яких не могли пройти на вузькому карнизі. Кожне обличчя було втіленням благоговіння та жаху, але з якої причини — я не знав, і не дізнався до тих пір, поки не минуло десять років. Те, що за тими, хто спостерігав за мною, стояли ще й інші сміливці, було зрозуміло з того, що ватажки пошепки передавали слова тим, хто ззаду.
Раптом низький, але чіткий стогін вирвався з глибин печери позаду мене. І як тільки він долинув вух індіанців, вони розвернулися й кинулися тікати в панічному жаху. Їхні спроби втекти від небаченої істоти за моєю спиною були настільки несамовитими, що одного з воїнів зіштовхнули зі скелі на каміння внизу. Їхні дикі крики деякий час відлунювали в каньйоні, а потім знову все стихло.
Звук, що налякав їх, не повторився, але й того було достатньо, аби я почав роздумувати над тим, який жах може ховатися в тінях у мене за спиною. Страх — поняття відносне, тож я можу виміряти свої почуття в той момент лише порівняно з тим, що відчував у попередніх небезпечних ситуаціях і в тих, через які пройшов згодом. Але можу сказати без тіні сорому: якщо відчуття, які я пережив протягом наступних кількох хвилин, були страхом, то нехай Бог допоможе боягузу, бо боягузтво, безперечно, саме по собі є покаранням.
Бути паралізованим, лежачи спиною до якоїсь жахливої та невідомої небезпеки, від самого звуку якої люті воїни-апачі тікають у дикій тисняві, наче отара овець від зграї вовків — це здається мені верхівкою жаху для людини, яка звикла виборювати своє життя всією енергією могутнього тіла.
Кілька разів мені здавалося, що я чую слабкі звуки позаду себе, ніби хтось обережно рухається, але врешті-решт і вони стихли, залишивши мене наодинці з роздумами про моє становище. Я міг лише неясно здогадуватися про причину свого паралічу, і моя єдина надія полягала в тому, що він мине так само раптово, як і з’явився.
Пізно ввечері мій кінь, що стояв перед печерою з опущеними поводами, повільно рушив униз стежкою, очевидно, у пошуках їжі та води. Я залишився на самоті зі своїм таємничим невідомим супутником і мервим тілом мого друга, яке лежало в полі мого зору на виступі, де я залишив його вранці.
Відтоді й приблизно до опівночі панувала тиша, тиша мерців. Потім раптово жахливий стогін, що вже лунав вранці, знову прорізав тишу, і з чорних тіней знову почувся звук чогось, що рухається, і слабкий шурхіт, схожий на шелест сухого листя. Шок для моєї і без того перенапруженої нервової системи був неймовірним, і з надлюдським зусиллям я спробував розірвати свої жахливі кайдани. Це було зусилля розуму, волі, нервів; не мускульне, бо я не міг поворухнути навіть мізинцем, але від того не менш могутнє. І раптом щось піддалося, виникло миттєве відчуття нудоти, різке клацання, ніби розірвався сталевий дріт — і ось я вже стояв спиною до стіни печери, обличчям до свого невідомого ворога.
І тоді місячне світло залило печеру, і там, переді мною, лежало моє власне тіло — так само, як воно лежало всі ці години, з очима, спрямованими на виступ скелі, і руками, що безсило спочивали на землі. Спершу я подивився на свою безжиттєву плоть [21] на підлозі печери, а потім на самого себе в повному заціпенінні; бо там я лежав одягнений, а тут стояв голий, як у хвилину свого народження.
Перехід був настільки раптовим і неочікуваним, що на мить я забув про все, окрім своєї дивної метаморфози. Моєю першою думкою було: невже це смерть? Невже я справді назавжди перейшов у те, інше життя? Проте я не міг у це повірити, бо відчував, як серце калатає об ребра від зусиль, докладених, аби звільнитися від анестезії, що скувала мене. Моє дихання було частим і уривчастим, холодний піт виступив на кожній порі мого тіла, а старий перевірений спосіб — щипок — підтвердив, що я цілком реальний.[22].
20
«War-bonnet» — традиційний індіанський головний убір із пір'я орла, який носили лише найвидатніші воїни