Пригнічений і занепалий духом, я залишив кімнату, але не зневірився остаточно. Я не міг змиритися з тим, що Дея Торіс втрачена для мене, доки обряд не буде здійснено фактично.
Блукаючи коридорами, я знову безнадійно заблукав у лабіринті звивистих переходів, як і до того, як знайшов покої Деї Торіс.
Я розумів, що моя єдина надія — втеча із Зоданги, адже загибель чотирьох гвардійців неминуче викликала б запитання. Оскільки я не міг повернутися на свій пост без провідника, підозра впала б на мене, щойно мене виявили б під час безцільних блукань палацом.
Невдовзі я натрапив на спіральний пандус, що вів на нижні поверхи. Я спускався ним кілька ярусів, аж поки не дістався дверей великої зали, де перебувало чимало гвардійців. Стіни цієї кімнати були завішані прозорими гобеленами, за якими я непомітно причаївся.
Розмова гвардійців була буденною і не цікавила мене, поки в кімнату не зайшов офіцер і не наказав чотирьом солдатам змінити варту, що охороняла принцесу Геліума. Тепер, я знав, мої неприємності почнуться всерйоз. І вони не забарилися: здавалося, загін ледь встиг вийти, як один із них засапано влетів назад із криком, що вони знайшли чотирьох своїх товаришів зарізаними у приймальні.
За мить увесь палац ожив. Гвардійці, офіцери, придворні, слуги та раби гасали коридорами й покоями, передаючи накази та шукаючи вбивцю.
Це був мій шанс, і яким би хитким він не здавався, я за нього вхопився. Коли група солдатів пробігала повз мою схованку, я прилаштувався позаду них і слідував крізь палацові нетрі, аж поки у великій залі не побачив омріяне денне світло, що пробивалося крізь ряд високих вікон.
Тут я залишив своїх «провідників» і, вислизнувши до найближчого вікна, став шукати шлях до втечі. Вікна виходили на великий балкон, з якого виднівся один із широких проспектів Зоданги. До землі було близько тридцяти футів, а на такій же відстані від будівлі височів мур заввишки повних двадцять футів[75], зведений із полірованого скла завтовшки з фут[76]. Для червоного марсіанина втеча таким шляхом здалася б неможливою, але для мене, з моєю земною силою та спритністю, вона була вже майже здійсненою. Єдиним побоюванням було те, щоб мене не помітили до настання темряви — я не міг стрибнути серед білого дня, коли двір внизу і проспект за ним були заповнені зоданганцями.
Відповідно, я почав шукати схованку і випадково знайшов її всередині величезної підвісної прикраси у формі чаші, що звисала зі стелі зали приблизно в десяти футах[77] від підлоги. Я легко заскочив у цю містку вазу і заледве встиг там вмоститися, як почув, що до зали ввійшло кілька людей. Група зупинилася прямо під моїм сховком, і я міг чітко чути кожне слово.
— Це робота геліумітів, — сказав один.
— Так, о Джеддаку, але як вони потрапили до палацу? Я б ще повірив, що попри всю пильність ваших гвардійців один ворог міг прокрастися до внутрішніх покоїв, але як загін із шести чи восьми бійців зробив це непоміченим — понад моє розуміння. Проте невдовзі ми дізнаємося правду, бо ось іде королівський психолог.
До групи приєднався інший чоловік і, після формальних вітань правителю, промовив:
— О могутній Джеддаку, дивну історію прочитав я у згаслому розумі ваших вірних гвардійців. Їх здолав не загін воїнів, а один-єдиний супротивник.
Він зробив паузу, щоб надати своїм словам ваги. Тан Косіс відповів на це нетерплячим вигуком недовіри.
— Що за дивні байки ти мені несеш, Нотане? — вигукнув він.
— Це правда, мій Джеддаку, — відповів психолог. — Враження були чітко зафіксовані в мозку кожного з чотирьох. Їхній противник був дуже високим чоловіком у збруї вашої ж гвардії. Його бойова вправність у бою межує з надприродним: він чесно бився проти чотирьох одночасно і переміг їх завдяки неперевершеному вмінню та надлюдській силі й витривалості. Хоча на ньому був метал Зоданги, мій Джеддаку, такої людини раніше не бачили ні в цій, ні в будь-якій іншій країні Барсума. Розум принцеси Геліума, яку я допитував, виявився для мене закритим — вона володіє ідеальним самоконтролем. Вона сказала лише, що бачила частину сутички, і тоді гвардійцям протистояв лише один чоловік, якого вона раніше ніколи не зустрічала.
— Де мій нещодавній рятівник? — заговорив інший, і я впізнав голос кузена Тана Косіса, якого визволив від зелених воїнів. — Присягаюся металом моїх предків, але опис збігається з ним ідеально, особливо щодо його вміння битися.
— Де цей чоловік? — закричав Тан Косіс. — Негайно приведіть його! Що ти знаєш про нього, кузене? Зараз мені здається дивним, що в Зоданзі був такий воїн, про ім’я якого ми до сьогодні нічого не чули. І його ім’я — Джон Картер! Хто коли чув таке ім’я на Барсумі!