— Наскільки добре охороняються ангари в казармах? — запитав я.
— Зазвичай уночі на даху чергує лише один чоловік.
— Іди на дах цього будинку, Кантос Кане, і чекай мене там.
Не зупиняючись, аби пояснити свій задум, я повернувся на вулицю й поспішив до казарм. Я не наважився увійти до будівлі, оскільки вона була вщерть наповнена пілотами розвідувальної ескадрильї, які, як і вся Зоданга, полювали на мене.
Будівля була колосальною, здіймаючи свою величну верхівку на добру тисячу футів[78] у небо. Лише кілька споруд у Зоданзі були вищими за ці казарми, хоча деякі перевершували їх на кілька сотень футів[79]: доки великих лінійних бойових кораблів височіли на півтори тисячі футів над землею, а вантажні та пасажирські станції торговельних ескадр сягали майже такої ж висоти.
Це був довгий підйом по фасаду будівлі, сповнений смертельної небезпеки, але іншого шляху не було, тож я взявся за це завдання. Те, що барсумська архітектура надзвичайно вигадлива й оздоблена, зробило мій подвиг значно простішим, ніж я очікував: орнаментальні карнизи та виступи правили мені за ідеальну драбину аж до самого дахового карниза. Тут я зустрів першу справжню перешкоду. Край даху виступав майже на двадцять футів[80] від стіни, за яку я чіплявся, і хоча я обійшов величезну будівлю навколо, жодного отвору в ньому не знайшов.
Верхній поверх був яскраво освітлений і заповнений солдатами, що розважалися кожен на свій лад; отже, я не міг потрапити на дах крізь будівлю.
Залишався один мізерний, відчайдушний шанс, і я вирішив ним скористатися — це було заради Деї Торіс, а на світі ще не було чоловіка, який би не ризикнув тисячею життів заради такої, як вона.
Чіпляючись за стіну ногами й однією рукою, я відстебнув один із довгих шкіряних ременів своєї збруї, на кінці якого бовтався великий гак. Такі гаки авіатори використовують, аби виснути на бортах чи днищах своїх суден під час ремонту, або для спуску десантних груп на землю.
Я обережно хитнув цим гаком у бік даху кілька разів, поки він нарешті за щось не зачепився. Я злегка потягнув, аби перевірити міцність, але чи витримає він вагу мого тіла — не знав. Він міг ледь триматися за самісінький край, і тоді, щойно моє тіло хитнеться над прірвою, він зісковзне й запустить мене на бруківку за тисячу футів[81] унизу.
На мить я завагався, а тоді, відпустивши опорний орнамент, кинувся у порожнечу на кінці ременя. Далеко піді мною лежали залиті вогнями вулиці, твердий камінь і смерть. Почувся легкий ривок угорі, біля карниза, і неприємний звук тертя та ковзання, від якого я похолов від передчуття кінця; проте гак зачепився міцно, і я був у безпеці.
Швидко видершись угору, я вхопився за край даху й витягнув себе на поверхню. Тільки-но я звівся на ноги, як опинився перед вартовим, що вже цілився мені в обличчя з револьвера.
— Хто ти такий і звідки взявся? — вигукнув він.
— Я повітряний розвідник, друже, і ледь не мертвий розвідник, бо тільки дивом не гепнувся на проспект унизу, — відповів я.
— Але як ти опинився на даху, чоловіче? За останню годину сюди ніхто не прилітав і не піднімався з будівлі. Швидко пояснюй, або я кличу варту!
— Глянь-но сюди, вартовий, і сам побачиш, як я видерся і наскільки близько був до того, аби взагалі не дійти, — сказав я, повертаючись до краю даху, де на глибині двадцяти футів[82] на моєму ремені висіла вся моя зброя.
Бідолаха, піддавшись імпульсу цікавості, ступив до мене — і це стало його фатальною помилкою. Щойно він нахилився, аби зазирнути за край, я вхопив його за горло та за руку з пістолетом і з силою повалив на дах. Зброя випала з його рук, а мої пальці перекрили йому подих, не давши покликати на допомогу. Я вставив йому кляп, зв'язав і підвісив за край даху так само, як висів сам кілька хвилин тому. Я знав, що його знайдуть не раніше ранку, а мені була дорога кожна хвилина.
Одягнувши збрую та зброю, я поспішив до ангарів і невдовзі вивів і свою машину, і машину Кантос Кана. Причепивши його літак до свого, я запустив двигун і, ковзнувши за край даху, пірнув униз до міських вулиць, значно нижче за рівень, на якому зазвичай патрулює авіація. Менше ніж за хвилину я вже м’яко сідав на дах нашого будинку поруч із приголомшеним Кантос Каном.
Я не гаяв часу на пояснення, а відразу перейшов до обговорення наших планів на найближче майбутнє. Ми вирішили, що я спробую дістатися Геліума, тоді як Кантос Кан проникне до палацу, щоб покінчити з Саб Таном. У разі успіху він мав наздогнати мене. Він налаштував мій компас — винахідливий маленький пристрій, який непохитно тримає орієнтир на будь-яку задану точку на поверхні Барсума, — і, попрощавшись, ми разом злетіли в небо, прямуючи до палацу, що лежав на моєму шляху до Геліума.