Бойова міць та ефективність цієї орди лютих зелених монстрів дорівнювала десятикратному числу червоних людей. Як казав мені Тарс Таркас, ніколи в історії Барсума така кількість зелених воїнів не йшла на битву разом. Зберегти бодай подобу гармонії між ними було колосальним завданням, і для мене залишалося дивом, як він довів їх до міста, не допустивши великої різанини між ними самими.
Проте, коли ми наблизилися до Зоданги, їхні особисті чвари відступили перед великою ненавистю до червоних людей, особливо до зоданганців. Ті роками вели безжальну кампанію на винищення зелених людей, приділяючи особливу увагу нищенню їхніх інкубаторів.
Тепер, коли ми стояли під Зодангою, завдання проникнути в місто лягло на мене. Наказавши Тарсу Таркасу розділити сили на дві дивізії і тримати їх поза межами чутності з міста навпроти великих брам, я взяв двадцять спішених воїнів і підійшов до однієї з малих хвірток, що часто прорізали мури. Ці хвіртки не мали постійної варти, але їх обходили вартові, що патрулювали проспект, який оперізував місто відразу за стінами — так само як наша міська поліція обходить свої дільниці.
Стіни Зоданги мають сімдесят п’ять футів[83] заввишки і п’ятдесят футів[84] завтовшки. Вони зведені з величезних блоків карборунду, і моєму ескорту зелених воїнів завдання проникнути всередину здавалося неможливим. Ті хлопці, яких виділили мені в супровід, були з однієї з менших орд, а тому не знали мене.
Поставивши трьох із них обличчям до стіни зі зчепленими руками, я наказав ще двом вилізти їм на плечі, а шостому — залізти на плечі двом верхнім. Голова найвищого воїна піднялася на понад сорок футів[85] від землі.
Таким чином, маючи десять воїнів, я збудував три яруси східців від землі до плечей найвищого чоловіка. Потім, розбігшись із невеликої відстані, я стрімко злетів з одного ярусу на інший і фінальним стрибком із широких плечей верхнього воїна вхопився за край стіни й тихо витягнув себе на її широку поверхню. За собою я витягнув шість шкіряних ременів, знятих із моїх воїнів. Ми заздалегідь зв’язали їх докупи. Передавши один кінець верхньому воїну, я обережно опустив інший кінець з протилежного боку стіни до проспекту внизу. Нікого не було видно, тож, спустившись на край ременя, я пролетів решту тридцяти футів[86] до бруківки.
Я дізнався від Кантос Кана секрет відкривання цих воріт, і вже за мить мої двадцять воїнів стояли всередині приреченого міста Зоданга.
На свій подив і радість я виявив, що ми увійшли біля нижньої межі величезних палацових угідь. Сама будівля виднілася вдалині, сяючи сліпучим вогнем ілюмінації, і я миттєво вирішив: я поведу загін воїнів прямо всередину палацу, тоді як решта великої орди атакуватиме казарми солдатів.
Відправивши одного з моїх людей до Тарса Таркаса за загоном у п’ятдесят тарків і передавши повідомлення про мої наміри, я наказав десятьом воїнам захопити й відкрити одну з великих брам, тоді як з дев'ятьма іншими взявся за другу. Ми мали діяти тихо: жодних пострілів, жодного загального наступу, поки я не дістануся палацу зі своїми п’ятдесятьма тарками. Наші плани спрацювали ідеально. Двоє вартових, яких ми зустріли, відправились до своїх праотців на берегах втраченого моря Корус, а варта біля обох брам мовчки послідувала за ними.
РОЗДІЛ XXV
Нарешті величезна брама, біля якої я стояв, розчинилася — і мої п'ятдесят тарків на чолі з Тарсом Таркасом в'їхали всередину верхи на своїх велетенських тоатах. Я провів їх до палацових мурів, на які видерся сам-один, без жодної допомоги. Та всередині мене чекала морока з брамою: вона заклинила, не піддавалася, аж поки нарешті, зі скреготом, не провернулася на своїх величезних петлях — і ця мить стала мені найкращою нагородою. А невдовзі мій лютий загін уже скакав садами джеддака Зоданги.
Коли ми наблизилися до палацу, я зміг зазирнути крізь величезні вікна першого поверху в залиту світлом залу для аудієнцій Тана Косіса. Величезна зала була до краю заповнена знаттю та їхніми дружинами, ніби відбувалася якась важлива церемонія. Зовні палацу не було жодного охоронця — очевидно, через те, що стіни міста та палацу вважалися неприступними. Тож я підійшов впритул і зазирнув усередину.
На одному кінці зали, на масивних золотих тронах, інкрустованих діамантами, сиділи Тан Косіс та його дружина в оточенні офіцерів і державних сановників. Перед ними пролягав широкий прохід, вишикуваний обабіч солдатами. Поки я спостерігав, у дальньому кінці зали в цей прохід увійшла процесія, що рушила до підніжжя трону.