Знову я раптово повернувся до реальності через повторення того моторошного стогону з глибин печери. Оскільки я був голим і беззбройним, у мене не було жодного бажання зустрічатися віч-на-віч із невидимою істотою, що загрожувала мені.
Мої револьвери були пристебнуті до мого бездиханного тіла, до якого з якоїсь незбагненної причини я не міг змусити себе доторкнутися. Мій карабін був у кобурі [23], пристебнутій до сідла, а оскільки мій кінь пішов геть, я залишився без захисту. Моєю єдиною альтернативою здавалася втеча, і моє рішення остаточно сформувалося, коли знову почувся шурхіт від тієї істоти, яка тепер, у темряві печери та в моїй спотвореній уяві, здавалося, підкрадалася до мене.
Не в змозі більше протистояти спокусі покинути це жахливе місце, я швидко вискочив крізь отвір у зоряне сяйво чистої аризонської ночі. Свіже гірське повітря за межами печери подіяло як миттєвий тонік, і я відчув, як нове життя та нова відвага пульсують у мені. Зупинившись на краю виступу, я почав картати себе за те, що тепер здавалося мені цілком безпідставним побоюванням. Я міркував: я пролежав безпорадним у печері багато годин, проте ніхто мене не чіпав; і холодний розсудок, повернувшись до логічного мислення, підказав мені, що звуки, які я чув, мали бути результатом суто природних і нешкідливих причин. Ймовірно, будова печери була такою, що слабкий вітерець створював ці звуки.
Я вирішив усе дослідити, але спершу підняв голову, щоб наповнити легені чистим, підбадьорливим нічним повітрям гір. Коли я це зробив, то побачив, як далеко внизу простягається прекрасна панорама скелястої ущелини та рівного, всіяного кактусами плато, перетвореного місячним сяйвом на диво м’якої пишноти та дивовижних чарів.
Мало яке із західних чудес надихає більше за красу аризонського краєвиду в місячну ніч: сріблясті гори вдалині, дивні світло й тіні на гірських пасмах та в руслах висохлих струмків [24], а також химерні деталі застиглих, але прекрасних кактусів створюють картину водночас чарівну й величну — ніби ти вперше бачиш якийсь мертвий і забутий світ, настільки це відрізняється від будь-якого іншого куточка нашої землі.
Стоячи в таких роздумах, я перевів погляд із краєвиду на небеса, де незліченні зірки утворювали розкішний і гідний навіс для чудес земної сцени. Мою увагу швидко прикувала велика червона зірка біля самого горизонту. Коли я дивився на неї, то відчув чари непереборної фасцинації [25]. Це був Марс, бог війни, і для мене, воїна, він завжди мав силу непереборного зачарування. Коли я дивився на нього тієї далекої ночі, він ніби кликав мене крізь неймовірну порожнечу, вабив мене до себе, притягував, як магніт [26] притягує часточку заліза.
Моє жадання було понад силу супротиву; я заплющив очі, простягнув руки до бога мого покликання і відчув, як мене з блискавичністю думки потягло крізь безкраю неосяжність простору. Миттєво настали лютий холод і цілковита темрява.
РОЗДІЛ ІІІ
Я розплющив очі й побачив чудернацький, химерний пейзаж. Я знав, що перебуваю на Марсі; ні на мить я не засумнівався ні у власному розумі, ні в тому, що це не сон. Я не спав, тут не було потреби в щипках; моя внутрішня свідомість підказувала мені так само чітко, що я на Марсі, як ваша свідомість каже вам, що ви на Землі. Ви не ставите цей факт під сумнів; не ставив і я.
Я виявив, що лежу ниць на килимі з жовтуватої, схожої на мох рослинності, яка простягалася навколо мене на нескінченні милі. Здавалося, я лежав у глибокій круговій улоговині, вздовж зовнішнього краю якої виднілися нерівності низьких пагорбів.
Був полудень, сонце світило на повну силу, і його жар був досить відчутним для мого голого тіла, проте не сильнішим, ніж це було б за схожих умов в аризонській пустелі. Тут і там виднілися невеликі виходи кварцових скель, що виблискували на сонці; а трохи ліворуч від мене, ярдів за сто, виднілася низька огороджена споруда близько чотирьох футів заввишки. Ні води, ні іншої рослинності, окрім моху, не було видно, тож, відчуваючи спрагу, я вирішив трохи озирнутися.
Схопившись на ноги, я отримав свій перший марсіанський сюрприз: зусилля, яке на Землі просто змусило б мене вирівнятися на повний зріст, підкинуло мене в марсіанське повітря на висоту близько трьох ярдів. Проте я м'яко опустився на землю без відчутного поштовху чи удару. Тут почалася серія піруетів, які навіть тоді здавалися вкрай безглуздими. Я зрозумів, що мушу вчитися ходити заново, оскільки м'язове зусилля, яке легко і безпечно несло мене на Землі, на Марсі викидало дивні фокуси.