Зала вибухнула оплесками. Оскільки не було нічого кращого, ніж вгамувати страх народу власним прикладом, ми розійшлися зі посмішками на обличчях і тугою, що гризла серця.
Коли я повернувся до свого палацу, то побачив, що чутки вже дійшли до Деї Торіс, тож розповів їй усе, що чув.
— Ми були дуже щасливі, Джоне Картере, — сказала вона, — і я вдячна долі, яка б вона не була, що вона дозволяє нам померти разом.
Наступні два дні не принесли помітних змін у постачанні повітря, але вранці третього дня дихання на висоті дахів стало утрудненим. Проспекти та площі Геліума були заповнені людьми. Будь-яка діяльність припинилася. Здебільшого люди мужньо дивилися в очі своїй неминучій долі. Подекуди, однак, чоловіки та жінки піддавалися тихому горю.
Ближче до середини дня багато слабших почали піддаватися, і протягом години жителі Барсума тисячами занурювалися в несвідомість, що передує смерті від задухи.
Дея Торіс і я разом з іншими членами королівської родини зібралися в заглибленому саду у внутрішньому дворику палацу. Ми розмовляли приглушеними голосами, якщо взагалі розмовляли, бо жах перед похмурою тінню смерті охопив нас. Навіть Вула, здавалося, відчував вагу насувної катастрофи, бо він тулився до Деї Торіс і до мене, жалібно скавчучи.
Маленький інкубатор принесли з даху нашого палацу на прохання Деї Торіс, і вона сиділа, з тугою дивлячись на невідоме маленьке життя, якого тепер ніколи не пізнає.
Оскільки дихати ставало відчутно важче, Тардос Морс підвівся, кажучи:
— Попрощаймося один з одним. Дні величі Барсума скінчилися. Завтрашнє сонце дивитиметься вниз на мертвий світ, який усю вічність кружлятиме в небесах, не заселений навіть спогадами. Це кінець.
Він нахилився і поцілував жінок своєї родини, а чоловікам поклав свою міцну руку на плечі.
Коли я сумно відвернувся від нього, мій погляд упав на Дею Торіс. Її голова схилилася на груди, з усього видна — вона була бездиханна. З криком я кинувся до неї і підняв на руки.
Її очі розплющилися і подивилися в мої.
— Поцілуй мене, Джоне Картере, — прошепотіла вона. — Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Це жорстоко, що нас розривають саме тоді, коли ми лише починали життя, сповнене любові та щастя.
Коли я притиснув її любі губи до своїх, старе відчуття непереборної сили та влади піднялося в мені. Бойова кров Вірджинії знову ожила в моїх жилах.
— Цього не буде, моя принцесо! — вигукнув я. — Є, мусить бути якийсь вихід, і Джон Картер, який проклав собі шлях крізь чужий світ заради любові до тебе, знайде його.
І з моїми словами за порогом моєї свідомості виникла серія з дев'яти давно забутих звуків. Як спалах блискавки в темряві, мені відкрився їхній повний зміст — ключ до трьох великих дверей атмосферної станції!
Раптом повернувшись до Тардоса Морса, все ще притискаючи свою вмираючу кохану до грудей, я крикнув:
— Літака, Джеддаку! Швидше! Накажіть подати найшвидший літак на дах палацу. Я ще можу врятувати Барсум!
Він не став розпитувати, але миттєво стражник помчав до найближчого доку, і хоча повітря на даху було розріджене і майже зникло, їм вдалося запустити найшвидший одномісний розвідувальний апарат, який коли-небудь створював геній Барсума.
Розцілувавши Дею Торіс десятки разів і наказавши Вулі, який хотів було йти за мною, залишитися і охороняти її, я зі своєю старою спритністю і силою вискочив на високі бастіони палацу, і наступної миті я вже мчав до місця, де ще жевріла надія Барсума.
Мені доводилося летіти дуже низько, щоб мати достатньо повітря для дихання, але я тримав прямий курс через дно старого моря, тож мені доводилося підніматися лише на кілька футів[89]над землею.
Я летів зі страшною швидкістю, бо моє доручення було гонкою з часом і смертю. Обличчя Деї Торіс постійно стояло переді мною. Повернувшись востаннє, покидаючи палацовий сад, я бачив, як вона похитнулася і опустилася на землю біля маленького інкубатора. Я добре знав, що вона впала в останню кому, яка закінчиться смертю, якщо запаси повітря не будуть поповнені. Тому, відкинувши обережність, я викинув за борт усе, крім двигуна і компаса, навіть свої прикраси, і, лежачи на животі вздовж палуби, однією рукою тримаючи кермо, а іншою штовхаючи важіль швидкості до останньої позначки, я розсікав розріджене повітря вмираючого Марса зі швидкістю метеора.
За годину до настання темряви величезні стіни атмосферної станції раптово виросли переді мною, і з нудотним гуркотом я впав на землю перед маленькими дверима, які приховували іскру життя від мешканців цілої планети.
Біля дверей величезна група людей намагалася пробити стіну, але вони ледь подряпали кремінну поверхню, і тепер більшість із них лежали останнім сном, від якого їх не розбудило б навіть повітря.