— Як жила я ще в Почепні, у батька свого, там лежень був дерев'яний через сінці у другу хату. Се вже і я пам'ятаю. Пол вдовж стіни, а над ним — другий пол, туди залазили по драбині. Чоловік тридцять в одній хаті жило, сімейка така. На два столи обід. Дак був ще живий батько мого батька, болєй ста літ йому, уже не бачив. Сидить сліпий, вечеряє та й гомонить: «Що уже мені? І води всиплять, так їм, не бачу, що яно такоє…» Дак одна невістка за кухля, друга за миску та води, а тоє прийняла. Йон же сьорбнув та й каже: «Е, лихо батькові, а вже вода». — «Так ото ж і не говоріть такого!» Колись же гріха боялися, що ви. Батько мій умер, як розкулачили. Прийдуть: осеє, кажуть, заплатите, і все. Йон по усіх попобігає, напозичається, віддасть, а назавтра узяли і з хати вигнали… А перед тим його розстрілювать водили, із Загуменним разом. Землю в революції ділили, дак вони були проти. Семерих їй виводили у поле, сяя вже власть, поставили, ружжами поклацали, попужали. Та й привели їх назад, не стали стрілять. Дак яни сунялися, годі проти.
А тади якось що зайшли денікінці, дак тії уже нас, молодьонків, пополупили. Се і матку твою, і багатьох. Документи у сільбуді взяли, що Опанас Коршак обучав нас співать, на піяніні голоси підбирав. Сільбуд уже починав будуватися, там грамофон грав, ми співали і танцювали на сцені. А на піяніну ходили до школи. Дак яни, денікінці, за теє нам пліткою руки поперебивали. Матка моя і навколішки перед ними стояла: воно ще ж мале. Так били по руках, кров бігла. Випхнули з клуба — кровиця по пальцях цюрить, на землю скрапує. А то були ще чеченці, страшні люди. А одежі скільки побрали! Шовк, шерсть, шапки, кожухи. А на тих, на наших, що за Україну, одежа була красивенна. Більшовики ж голодненні були завжди, їда, видно, такая. Тольки неакуратні люди були, за столом сидить і на стіл із голови чеше. Але не перебірливі: мати картоплі в мундирах наварить, тільки лопотить. А перед денікінцем мати молока поставила, йон як упоров кулаком, гладишка і покотилася. Більшовики, коли відступали за болото, казали: хай дівки з нами їдуть. А я сердилася. Повернулися, денікінці недовго у нас були, побачили наші руки перебинтовані, питають: «Ну, як?..»
Не віддавали нас, дочок, до школи, що яни за батьки, не було в голові, їй-бо. Уже як пішла заміж, так письмо чоловік пришле, а я не вмію читать. Чотири сестри нас було і жодна до школи не ходила. А хлопці ходили, тиї понаучувалися. Тади вже мене дорослою учили, три роки, як лікбез у селі став. Карусьову Машу призначили учить, далєй — Надю Новикову. А вже як останній клас, то чоловіка до мене мого приставили за учителя. Вписали йому Явдоху Гарбузову, мене і Лозового Машу. Оце вже яни учаться у нас увесь вечір, а я там, у хатці, піч топлю, управляюся по хазяйству. Сиї уже пішли додому, тади чоловік починає мене навчать. Починає навчать, а я звикла уже розписуватися так. Йон іншим оборотом навчає. Я кажу: «Не так!» А йон калошею по голові мене, і все, і розійшлися. Нічого з тою наукою у нас не получилося. Дак грошики пенсійні прийшлося получать, а я і не розпишуся, їй-бо. А тут іще із чоловіком то ревність, то гавненність, уже ж думаєш — чи ти сьому їх учиш, молодайок хутірських, чи чому, що попало…
Се ми ще до колгоспів училися. Ми тади ще в колгоспі не робили. Ми останніми пішли в колгосп. Ми, Будаші, Сашок Малащин, Явдак, Миколай Галанков, щось зовсім уже мало зосталося. Нас уже розбурали, уже й хліви забрали, сінці одірвали. Аби коня не одняли — нічого, жили б. Се ж одноосібники роблять і колгоспники роблять — красота. Поїдемо ми, і як воно велося, що дозволяли косити осюю траву во всю. Кінь добренний у нас був, сіна накосимо, у город одвіз, грошей привіз і усякої всячини. Ну, а в жнива, туди, де жну, мене забирає чоловік, їдемо. Колгоспники, хоч яка погода, шайками стоять, заздрять, думають: «От уже, як останеться сам собі хазяїном, так нігадки буде». А далєй уже сиділи ми сиділи, аж посилає мене Халимон у підводчики. Ну, я ощетинилася. Їдемо, я його із воза штовхаю, бо я — хазяйка. Він тоді мене у контору. Та як напужали, що завтра і з хати витуримо. А ще далєй, отам, де Платониха, жила монашка. Прийшла до нас та й просить: «Перевезіть мене у Чарниш, там мої родичі». Олексій поїхав, аж вертається на своїх двох, із пужкою: «Уже нема у нас коника…» Ми того дня і заяву до колгоспу подали. Корову од нас давно забрали. Пішов жалітися у город, так віддали. Але корова пропала, молочко ж було, так ніхто її в колгоспі не доїв. Ми її зарізали. Прибігли з колгоспу по корову — корови нема.
А тут ще й город одрізали. Вийдеш за хату — аж страшно. Ну, та вступили ми до колгоспу. Довго я звикала. Вийшла вперше з людьми у поле — наче дичина. Люди регочуться та кагаляться, позвикали вже, а я далеко отак одійду, та ніби боюся. Прийшла після роботи додому, плачу: «їй-бо, болєй не піду…» Так Олексій мені каже: «Ну що ти, Тетяно, справді, ну де ж нам подітися, дітися ж ніде. Люди ж роблять, а ти — що?» А далєй як стала робить, то і звикла, уже й дома не можу, до людей тягне. Іду, і получала ще й прем'я за роботу. Ранєй млини навколо села були, багато млинів, вітряні. У Отроховичів аж три вітряки було. Де Артемова клуня тепер, млин стояв. У колектив млини порозбурювали. А один вітряк зостався. Дак мого Олексія у млин посадили, йон умів, од батька вивчився. Дак ми не сильно і голодували. А люди навколо мерли, як мухи. По семеро на могилках лежало, і нікому ховать було. Як здохне коняка в колгоспі, вивезуть її на скотомогильник, шкуру обдеруть, люди голодні слідом біжать і тую скотину дохлу на шматки, як звірі, рвуть. Отакеє було. А ми — нігадки. Було і сеє, і теє, і бджілок Олексій глядів, медок у нас не переводився.
А тади ото сяя війна почалася. Ну, думаємо своїми дурними головами, визволителі прийшли. Як німці вступали, я кошик яєць винесла, по одному роздавала. Уже німці ввійшли, а колгоспну пасіку ще розтягали. Меду понаносили, хто скольки хотів. У Артема, йон сторожував на пасіці, бочки меду стояли. А тади один німець, солдат, напився, вікно вибив і примушував Артема з Артемихою по вулиці марширувать. «Айн! Цвай! Драй! — кричить. — Айн! Цвай! Драй!» І щоб ноги вище піднімали, показує. Дак яни, Артем із Артемихою, як гуси, попоходили вулицею. Реготу було. А в Аркана, що у Рачихи жив, п'яний німець стрелив і поранив. Далєй на порозі ліг і заснув. Артем з Артемихою у хлівці ночували, разом із скотиною. А тади ж стали молодьонків у Німеччину забирать. І Віру Карусьову, і Сашка Артемового. І се ж Любу, сестру твою, только яна якось що втекла і довго ховалася. І нашого ж сина. Дак Олексій пішов у німецьку комендатуру за сина просить, відпустили, а тади ближчей забрали — у поліцаї. Тади сильно у поліцію сватали. Одежа у поліцаїв красивенна була, за все красивеє і пішли. А которих — силою. Тади зібрали їх і кажуть: «Поїдете на партизанів!» Куди діватися. Се ж і Гаврило Реп'яхів із Хутора, і Сашок Малащин, і наш син. Дак побили їх партизани сильно. Динякового Омельку геть покарбували, йон добровільно записався у поліцаї. Гаврилу руку одірвало, вирвався, лікувать повезли. А Омельку — того хоронили привселюдно. Староста і всі біля нього начитували. А наш, нігадки, вернувся, не зачепило. Дак поліцаї деякі відступили з німцем. Наш не став із німцями відступать, додому прийшов, на засторінок поліз, сховався. Бо ми уже знали, що у Стасях отаких людей побили, як німець відступив. Се ж ми самогонки понаганяли. Як вступила наша перва лінія, побігла я у солдат за самогонку коня куплять. Що ж думалося, що ми тепер самі хозяїнуватимемо, що колгоспів уже не буде. Сам Сталін нібито обіцяв такеє. А Марія Карусева письма читає солдатам та й каже: «Он того матка пішла, що в поліцаях був і на партизан ходив». Осе так, уже мені і не до коня. Солдати підбігли: «А де твій син?!» — «Дома». — «А чого дома?!» То я швиденько осюдою, поза городами, та попередила: «Утікай, куди видно!» А юно, як перва лінія іде, так треба не показуватися. Коли Марія Карусева уже веде їх, начальників. Дак йон у копиці сіна, за акаціями три дні пролежав. Далєй приходять: «Нехай німецьку одежу несе!» Одніс, і його одпустили. Се сьогодні одпустили, а завтра усіх їх погнали на перву лінію, на фронт. Которих на перву лінію, которих у тюрму. Наш синок і поранений прийшов із фронту, а вісім годиків своїх погодя одсидів. Отакая жисть наша була. Хоч круть, хоч верть, а під черепочком — смерть…