Ольга Богулиха ще жива. Принаймні, жива була, коли я востаннє навідувався в свій Петрушин, на похорони Мотрони Тихонівни. У церкві вона тулилася до півчих і підтягувала своїм тріснутим старечим голоском. Півчі непомітно відштовхували Ольгу плечима, там своя конкуренція, півчих садовлять за поминальний стіл, і щось перепадає від попа. Але жила вона уже на іншому кутку села, у хатині якихось родичів, що переїхали до Чернігова. Уже не було на світі її старшого сина Миколая, і онука не було, Володьчиного сина. І не було хатки на Хуторі, розсипалася на порох, як і Палажчина, тепер там бур'янище. Хатка стояла на узвишші, а до вулиці скочувався просторий, зелений, зарослий споришем двір. І хатка Ольжина, і двір, і садок біля хати — то все моє дитинство. І досі часом сниться мені, як повертаю крутьолку, відчиняю двері, оббиті ганчір'ям та соломою, і ступаю босими ногами на земляну долівку. А від мене під піл тікають цибаті болотяні птахи, що зимували в Ольжиній хатині, їх, підранків, приносив із болота її син Миколай, чередник. Усе дитинство дружив я із її молодшим сином — Володькою. Уже працюючи в Олишівці, у редакції районної газети, провідав сестру та батька. Із Петрушина вантажівкою віз мене Халявинським шляхом Володя Богуля. Він шоферував у Чернігові і теж вертався на роботу. Був ранній передосінній ранок, сонце золотило верхів'я верб вздовж шляху. «У тебе є женщина? — запитав Володька. І з гордістю повідомив. — У мене є женщина…» Дитинство наше закінчилося. Володька побудувався в Чернігові, більше ми з ним не здибувалися. Миколай ще раніше пішов у прийми, на Низ. Ольга доживала віку у своїй хатці на Хуторі, поки хатка і завалилася. Синам вона не вельми треба була. Особливо невісткам. Із невістками вона не зживалася. Одну зиму няньчила онука у Володьки, але напровесні повернулася на Хутір. Десь у ті роки, ще в хатці на бугрі, я і записав на диктофон її балачку…
— Дак се ж ми уже перед війною сею на Хутір перебралися. Построївся йон, Борис мій, два годочки пожив, пішов на фронт і голову поклав. Зруб купили ми у Листвені, у вдови, клуня була. Непутящеє деревйочко. Але в своїх руках. «Поштукатурю, — казав, — і добренько буде». Хіба ж думалося-гадалося, що се на всю жисть мою горісну йон будує? Плотник був такий, що усе геть сам умів: і стріхи крив, і в колгоспі робив, і по людях ходив, із батьком. Батько його теж був майстер. А як оженилися ми, то жили у тому ж дворі, що й батько його. Пожили років півтора, мо', і два. Дак Миколай, братеник його, середульший, кріпко погано життя своє вів. Жінок по багату мав, дітей розпространив багато усюди. Ну й життя у нього таке пішло, що нас уже ідуть описувать. Трусять нас, і ми через нього горюємо. Батько до Бориса і каже: «Через що ти будеш таку неприємність переживать? Ти — на все робітник, бери собі порося, овечку яку і одходь. Без зла, без лайки, по-доброму щоб». Ну, ми ще трохи потерпіли. А далєй дійшло до того, що Миколай, як нас удома нема, залізе у скриню, хліба набере із пуд, і які грошики, діне хтозна-куди, проп'є. А йон, братеник Борисів, кріпко горілочку любив. Доходило, що й за груди вони одне одного хапали. Я ж плачу, дитя мале уже у мене стало. Піду до матки, пожаліюся і думаю: «Ну як же се його жить та що?» Дак вони одне одного посмичуть та й помиряться, свої, а мені — і не підходь. І до того дійшло, що ми відділилися.
А в Загальному дворі, що біля Хутора, де ото ти дитиною усе свинок пас та книги прочотні глядів, отамочки Ковганкові хати стояли. Кімнати такі хороші. У тому дворі свинарня була. Борис звернувся до начальників, що жить нам нема де, а вони сторожем його ставлять. А він і каже до начальників: «Я сторожувать буду. Але продайте мені хати ці. А буде в жисті поворот новий і хазяїн на них знайдеться, то я — вийду». Начальники погодилися, оцінили тії хати у дві чи три сотні. Купили ми під зиму і вселилися, перетягли усе своє. І за сторожа уже Борис мій. Сторожує се він, а щеня кожної ночі аж охрипне, лелече так, лізуть у комори, ключі підбирають. Одганяє Борис, не дає руки вмочить у колгоспне. А не даєш лапи вмочить, так що ж, спалить тебе треба.
Нажив вороженьків. Підпалили тії хати, і ми чистенько ж попеклися, такеє горенько перенесли. Уже ж наче зиму перемучилися були. Коля маленький був. Телят маленьких у хату позаводили, штук семеро може чи болєй, я уже їх напуваю молочком, ну, і дитя моє, нігадки, молочко теє п'є. А навесні і запалили нас. Гомоніли на Ковганка, але і сяк, і так. Допитували і Чайку Василиху, і Аркадієвого Василя, що у Варки Радивилової проживав, ніби той полюбляв хати палить. Віри Пуделевої батько сусідував з нами. Він перший прибіг, коли вже усе вогнем обійняло. Серед ночі, одягнутий. Так я і кричу: «Боже ж мій, рятуй нас, відкривай вікно!» А він так нехотя усе робить. Дак мій чоловік коца на голову накинув та постіль мені викинув. А я дитя однесла в город, полишила там. А чоловік то постіль викине, то скриню витягне. Докуль коц на голові не зайнявся. А тади я бачу, що полум'я у вікно поперло, Боже, кажу, ніщо не треба, як чоловік згорить у хаті. Тут стріха узяла і бухнулася, жар по кісточки. Борис бачить, що погибель, закутався коцом та як скочить у вогонь коло вікна, тади у кущі поповз, руки і ноги попік, і на милицях довго ходив, і в Роїще, в лікарню, попоїздили, і хлоп'я наше обпеклося. Усе ж було позамикано, од злодіїв ховалися. Покуль задвірки одімкнув — повітря гаряче як війнуло, у мене косинка геть згоріла, я дитя притулила, дак голівка спеклася чисто, водянки повискакували, страх такий, на ручечці. А сусіда наш так нехотя пішов од хати…
Узяли ми та й недогарки тії продали. Купив Пінчук. А ми нащо — одному батьку і другому? Перезимували якось, аж на тобі — тридцять третій. Голод. Уже ж діватися нам нема куди, пухли. Останні рубці продали, та вже ж якось підтримували одне одного, щоб від голоду не подохнути, сяк-так вижили. На тобі — тридцять четвертий наступає, давай їхать на переселення. Миколай корову продав, у Мотрі Сірого йон жив, та й каже до мого: «Я тобі дам на білет, ніде хужей не буде, як у Петрушині отутаки». Завербувалися, поїхали на Херсонщину. А я одна, із малим на руках зосталася. Думаю, тольки я і бачила свого чоловіка. Миколай Мотрю свою таки й покинув. А я уже й не знала: ждать його чи не ждать. Мішок житечка йон мені залишив. Я теє житечко у скриню всипала, і одежина там кой-яка. Дак улізли, обікрали мене. Жито із скрині витягли, не дали мені і з печі злізти. Отак проти неділі прокинулася, лежу тихенечко, коли крутьолочка — круть, скрип. А гачечок плохенький на дверях був. У мене уже і душа в п'ятках. Я одразу — проба! — на всю хату. А яни утрьох — двері сіпнули і влетіли. Я ні жива, ні мертва — сиджу в самім куточку печі, і дитя коло мене. Замок на скрині одкругили, житечко у два клунки висипали, одежу перебрали, де луча, де плохша. Останній шматок хліба одняли, іду до батька та плачу. А вже Борис приїхав по мене, по двору батьковому ходить. Почув про сеє, сміється. А у нього така вдача була, що б не сталося, погане чи добре — тольки сміється. «Поїдеш, — каже, — зі мною, там хужей не буде, якось житимемо». Дак і я з дитям поїхала на Херсонщину. Мо', з рочок ми там пожили, а далєй — урожай увесь згорів, сушина така була, треба додому тікать або там загибать. Йон мене відправляє: «Їдь сама». А я одвічаю: «Куди ти мене саму із малим дитям відправляєш, я ж не можу сама доїхати. Під тином уже не будемо, а поїдемо до батька мого». Так і зробили. Отоковалися, йон давай уже на роботу в колгосп, і я. Пожили трохи уже в свекра та в мого батька, а тади побудувалися. Самі все, нам ніхто нічим нічого. Тольки б жить, дак війна, і — нема з ким. Володька, як Миколай у прийми одійшов, цеглини давай носить, та й сам у Чернігів поїхав, та й досі. Город ранєй у нас був маленький, а тепер розбільшився, тольки я уже не подужаю його порать. А помочі нема. Одне до одного, у хаті все валиться. Попросила Олексія Отроховича вікна перев'язать, геть перекосилися, йон постукав, дак яно усе негодноє, зогнило, трам сів на комин, хата у землю увійшла.