Розділ 6
Спекотного вересневого ранку прокидаюсь у своєму ще дитячому ліжку, взуваю плетені шкіряні сандалі, привезені мені моїм братом Карлтоном з Мексики. Чоловічі, бо, вочевидь, у мексиканських дівчат ступні не виростають до розміру дев’ять із половиною[6]. Мама ненавидить їх і повторює, що в них жахливий вигляд.
Поверх нічної сорочки натягую одну зі старих батькових сорочок і вислизаю через парадні двері. Мама на задньому ґанку з Паскаґулою та Джеймсо, поки вони чистять устриці.
— Ніколи не залишай негра з негритянкою на самоті, — прошепотіла мені мама якось давним-давно. — То не їхня вина, просто вони нічого не можуть із собою вдіяти.
Збігаю ґанком, щоб побачити, чи нема у поштовій скриньці замовленого поштою примірника «Ловець у житі». Я завжди замовляю заборонені книжки в нелегального продавця книжок у Каліфорнії, зміркувавши, що, коли штат Міссісіпі заборонив їх, книжки, певно, хороші. Поки я дійшла до під’їзної дороги, сандалі та щиколотки вкрилися дрібною жовтою пилюкою.
По обидва боки від мене — сліпучо-зелені бавовняні поля, вже вкриті коробочками. Минулого місяця батько втратив кілька полів через дощі, та більша частина цвіла, зберігшись неушкодженою. Листя почали поцятковувати коричневі плями від дефоліанту, і я все ще відчуваю кислуватий хімічний запах у повітрі. На місцевій дорозі жодної машини. Відкриваю поштову скриньку.
А там, під маминим «Жіночим домашнім журналом», лист, адресований міс Євгенії Фелан. Червоний рельєфний штамп у кутку: «Видавництво “Гарпер енд Роу”. Розкриваю конверт просто тут, стоячи у своїй довгій нічній сорочці та в старій батьковій із «Брукс Бразерс».
4 вересня 1962 року
Шановна міс Фелан,
Я особисто відповідаю на ваше резюме, оскільки вважаю чудовим, що юна леді без будь-якого досвіду роботи претендує на посаду редактора в такому престижному видавництві, як наше. Для такої посади необхідно відпрацювати за фахом як мінімум п’ять років. Ви б знали це, якби хоча б трохи ознайомилися з роботою видавництв.
Однак я й сама колись була такою самою амбітною юною леді, тому й вирішила дати вам пораду: зверніться до місцевої газети й спершу отримайте роботу там. Ви зазначили у своєму листі, що вам «надзвичайно подобається писати». Щоразу, коли ви не працюєте на мімеографі чи не готуєте босові каву, озирайтеся навколо, досліджуйте й пишіть. Не марнуйте часу на очевидні речі. Пишіть про те, що турбує вас, особливо якщо більше нікого це не хвилює.
Під машинописним текстом приписка від руки, переривчастими блакитними карлючками:
P. S. Якщо ви серйозно, я з радістю перегляну ваші найкращі ідеї та висловлю свою думку про них. Я пропоную це, міс Фелан, тому що колись одна людина зробила те саме для мене.
Вантажівка, повна бавовни, гуркоче дорогою. Негр на пасажирському сидінні виглядає з вікна, витріщаючись на мене. Я й забула, що я біла дівчина в тоненькій нічній сорочці. Я щойно отримала лист, навіть, так би мовити, заохочення, з Нью-Йорка й уголос повторюю ім’я: «Елейн Стайн». Ніколи в житті не зустрічала євреїв.
Біжу доріжкою додому, намагаючись, щоб лист не лопотів у руці. Не хочу, щоб він зім’явся. Злітаю сходами нагору під мамині вигуки, щоб я зняла ці недоладні мексиканські чоловічі сандалі, й хапаюся за роботу, записую всі ті чортові речі, якими переймаюся в цьому житті, особливо ті, що, здається, не хвилюють нікого. Слова Елейн Стайн течуть моїми венами розплавленим сріблом, і я друкую щонайшвидше. Виявляється, список досить довгий.
Наступного дня я надіслала свого першого листа Елейн Стайн. Я склала список ідей, які вважала гідним журналістським матеріалом: переважаюча неграмотність жителів штату Міссісіпі; значна кількість аварій з вини п’яних водіїв у нашому окрузі; обмежені можливості жінок у виборі роботи.
І лише відправивши лист, я зрозуміла, що, мабуть, вибрала такі ідеї, що могли б справити враження на неї, а не ті, які справді турбували мене.
Глибоко вдихаю й шарпаю на себе важкі скляні двері. Дзвіночок ніжно й привітно дзенькає. Секретарка не так ніжно дивиться на мене. Вона величезна, і, здається, їй незручно в маленькому дерев’яному кріслі.