— Здрастуйте, міс Скітер. Міс Ліфолт усе ще за машинкою?
— Так. — Дивно чути, попри всі ті місяці, що минули з моменту мого повернення, що Елізабет називають міс Ліфолт — не міс Елізабет чи навіть не дівочим прізвищем, міс Фредерікс.
— Можна? — показую на холодильник. Але перш ніж підступаю до нього, Ейбілін уже відчинила його:
— Чого побажаєте? Кока-коли?
Киваю, й вона знімає кришечку відкривачкою, що висить над кухонним столом, і наливає в склянку.
— Ейбілін… — роблю глибокий вдих. — Хочу запитати, чи допоможете мені з дечим.
І я розповідаю про рубрику, втішена, що вона знає, хто така міс Мирна.
— Може, я прочитала б вам кілька листів, а ви б… допомогли мені з відповідями. За якийсь час я, можливо, наб’ю руку й… — Замовкаю. Немає жодного шансу, що я колись спроможусь відповідати на запитання про прибирання будинку. Насправді я і не збираюся вчитися такого. — Це нечесно, так? Я видаватиму ваші відповіді за свої. Тобто відповіді Мирни, — зітхаю я.
Ейбілін хитає головою:
— Я не проти. Просто не впевнена, чи погодиться міс Ліфолт.
— Вона вже дозволила.
— Під час робочого дня?
Киваю, пригадуючи тон Елізабет.
— Тоді добре, — Ейбілін знизує плечима. Вона дивиться на годинник над мийкою. — Напевно, закінчимо, доки Мей Моблі прокинеться.
— Сядемо? — показую на кухонний стіл.
Ейбілін поглядає на двері:
— Сідайте, а мені й стояти добре.
Я провела минулу ніч, перечитуючи всі статті міс Мирни за останні п’ять років, але посортувати всі листи, на які я мусила відповісти, часу не вистачило. Вирівняла течку-планшет, олівець у руці.
— Лист з округу Ренкін.
«Дорога міс Мирно, — читаю я. — Як позбутися плям на комірці сорочки цього жирного свинтуса, мого чоловіка, бо він і сам, як свиня, і… і потіє, як і вона…»
Чудово. Колонка про домогосподарство та стосунки. Дві речі, в яких я нічого не тямлю.
— Чого вона хоче позбутися? — перепитує Ейбілін. — Плям чи чоловіка?
Втуплююся в листа. Я не знаю, що порадити в жодному разі.
— Скажіть, нехай замочить у оцті й засобі «Пайн-Сол». А опісля хай залишить трохи на сонці.
Швидко записую.
— Залишити на сонці надовго?
— Десь на годину. Хай висохне.
Витягую наступного листа, й так само швидко вона відповідає й на нього. Після четвертого чи п’ятого я з полегшенням видихаю.
— Дякую, Ейбілін. Ви й не уявляєте, як допомогли мені.
— Без проблем. Допоки я не потрібна міс Ліфолт.
Збираю свої папери, роблю останній ковток коли й даю собі п’ять секунд перепочинку, перед тим як бігтиму писати статтю. Ейбілін перебирає в мішечку молоді пагони папороті. У кімнаті тихо, тільки приглушено працює радіо (знову проповідує Ґрін).
— Звідки ви знали Константін? Ви родичі?
— Ми… ходили до однієї церкви. — Ейбілін переступає з ноги на ногу біля мийки.
Я відчуваю вже знайомий біль.
— Вона навіть адреси не лишила. Я просто… не можу повірити, що вона так просто зникла.
Ейбілін не піднімає очей. Здається, вона уважно вивчає паростки папороті.
— Ні, я впевнена, що її змусили піти.
— Ні, мама запевняла, що вона просто все покинула. Тоді, у квітні. Переїхала до Чикаго, до родини.
Ейбілін бере ще один пагін, ретельно миє довге стебло, завиту зелену голівку.
— Ні, мем, — заперечує вона після паузи.
Мені потрібно кілька секунд, щоби зрозуміти, про що ми говоримо.
— Ейбілін, — кажу я, й намагаюся зустрітися з нею поглядом — Ви справді вважаєте, що Константін звільнили?
Та обличчя Ейбілін стало непроникним, як синє небо.
— Я, мабуть, погано пам’ятаю, — мовить вона й, певно, думає, що й так занадто багато розповіла білій жінці.
Ми чуємо голос Мей Моблі, Ейбілін перепрошує та виходить. Минає якась мить, і я розумію, що мушу йти додому.
Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читає за обіднім столом.
— Мамо, — звертаюсь я, міцно притискаючи до грудей блокнот, — ти звільнила Константін?
— Я що? — питає мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо відклала інформаційний вісник ДАР[7]. Тільки дуже серйозне питання змусить її відвести погляд від такого захопливого читання.
7
Дочки Американської Революції — жіноча патріотична організація, членами якої можуть бути тільки прямі нащадки учасників війни за незалежність США.