Шість днів на тиждень я сідаю в автобус і їду через міст Вудро Вілсона туди, де проживають міс Ліфолт і всі її білі подружки, у район Белгевен. Він розташований неподалік центру міста та столиці штату. Будівля Капітолію дуже велика, гарна ззовні, та я ніколи в ній не бувала. Цікаво, скільки платять за її прибирання.
Далі, за Белгевеном, білий район Вудленд-Гіллс, а за ним Шервудський ліс, де на милі розтяглися величезні дуби, порослі мохом. Поки що там іще ніхто не живе, та це до тієї миті, коли білим заманеться перебратися до якоїсь нової місцини. А далі сільська місцевість, де на бавовняній плантації Лонґліф живе міс Скітер. Вона не знає, що я збирала там бавовну 1931 року, під час Депресії, коли ми не їли нічого, крім державного сиру[2].
У Джексоні білі райони змінюють один одного попри дорогу. А частина міста, де живуть темношкірі, наче великий мурашник, оточена з усіх боків державною землею, що не підлягає продажу. Наша чисельність зростає, та ми не розширюємося. Наша частина міста просто стає густонаселеною.
Цього полудня я сіла в автобус за номером шість, що йде з Белгевена до Феріш-стрит. Сьогодні в автобусі лише служниці в білих уніформах, які повертаються додому. Ми теревенимо, усміхаємось одна одній, як ніби є власницями цього автобуса (не те, що ми проти присутності білих — завдяки міс Паркс маємо право сидіти, де завгодно, — просто тут усі друзі).
По центру заднього сидіння помічаю Мінні. Невеличка повненька жіночка з блискучими чорними кучерями. Сидить, розкинувши ноги та схрестивши гладкі руки.
Вона на сімнадцять років молодша від мене. Мінні змогла б, напевно, підняти цей автобус над своєю головою, якщо захотіла б. Такій старій пані, як я, пощастило мати Мінні за подружку.
Сідаю на вільне місце перед нею, обертаюся та слухаю. Усі полюбляють послухати Мінні.
— …То я й сказала: «Міс Волтер, ніхто не хоче бачити вашу голу білу задницю, їм подобається лише моя, чорна. А тепер ідіть у дім і вдягніть свої панталони та якусь одежину».
— На ґанку? Гола? — дивується Кікі Браун.
— І задниця звисає аж до колін.
Автобус вибухнув реготом, сміються, аж головами кецають.
— Боже мій, та жінка божевільна, — витискає Кікі. — Не знаю, Мінні, як це тобі вдається натрапляти на ненормальних.
— А що, твоя міс Паттерсон не така? — відказує Мінні. — Б’юсь об заклад, вона заводило в компанії прибитих.
Увесь автобус знову регоче, бо Мінні нікому іншому не дозволяє погано говорити про свою білу господиню. Це її робота, тому й право полихословити належить їй.
Автобус перетинає річку й робить першу зупинку в районі для темношкірих. Із десяток служниць виходить. Я пересідаю на вільне місце поряд із Мінні. Вона всміхається та, вітаючись, злегка штовхає мене ліктем під бік. Потім розслаблено спирається на спинку сидіння: для мене розігрувати шоу не потрібно.
— Як ти? Розгладжувала складки весь ранок?
Сміюся та киваю головою:
— Півтори години.
— Чим ти нагодувала нині міс Волтер у тому бридж-клубі? Я весь ранок протупцяла, готуючи той дурнуватий торт із карамеллю, а вона не з’їла жодної крихти.
Це нагадало мені про слова міс Гіллі за столом. Якби йшлося про якусь іншу білу леді, ніхто б не хвилювався, та тут потрібно знати, чи чекати через неї на неприємності. Просто не знаю, як про це розповісти.
Дивлюсь у вікно, як ми минаємо лікарню для темношкірих, фруктовий кіоск.
— Гадаю, я чула, як міс Гіллі говорила щось про те, що її мама зовсім висохла, — вимовляю якомога обережніше. — Жалілася, що та недоїдає.
Мінні глипає на мене:
— Вона так сказала, справді? — Від самого імені її очі звузилися. — Що ще сказала міс Гіллі?
Краще вже викладу все.
— Думаю, Мінні, вона з тебе очей не спускає. Будь… дуже обережна з нею.
— Міс Гіллі краще бути обережною зі мною. Що там вона патякає? Я не вмію готувати? Що та стара торба з кістками нічого не їсть, бо я не годую її?
Мінні піднімається та закидає свою сумочку через плече.
— Пробач, Мінні, я почала про це тільки тому, щоб ти трималася від неї подалі…
— Якщо вона колись мені заявить таке, то отримає шматочок Мінні на обід.
Пирхнувши, Мінні виходить з автобуса.
Бачу крізь вікно, як вона трюхикає додому. З міс Гіллі не жартують. Боже, певно, треба було змовчати.
За кілька днів виходжу з автобуса, проходжу квартал до дому міс Ліфолт. А перед ним стоїть старий лісовоз. У ньому двоє темношкірих чоловіків, один п’є каву, а інший просто там і спить. Іду повз них, одразу ж на кухню.
2
«Сирна мрія», або гарячий сендвіч із сиром — дешева та популярна страва періоду Великої Депресії.