Цього ранку містер Ралі Ліфолт іще вдома, що буває досить рідко. Коли б він тут не був, має такий вигляд, наче рахує кожну хвилину до повернення на свою бухгалтерську фірму. Навіть у суботу. Але сьогодні він чомусь сердиться.
— Це мій чортів будинок, і я плачу за все, що тут, трясця, є! — верещить містер Ліфолт.
Міс Ліфолт поспішає за ним із такою усмішкою, що стає зрозуміло: вона вже й не рада, що зачепила. Я ховаюсь у ванній кімнаті. Минуло вже два дні після тих балачок про вбиральню, і я сподівалася, що все забулося. Містер Ліфолт відчиняє двері, щоби поглянути на вантажівку, і з хряскотом зачиняє їх знову.
— Я терпів новий одяг, усі ті кляті поїздки до Нового Орлеана з твоїми університетськими подружками, та це вже остання крапля!
— Але це збільшить вартість будинку. Так сказала Гіллі!
Я й досі у ванній, але майже відчуваю, як міс Ліфолт намагається втримати ту усмішку на обличчі.
— Ми не можемо дозволити собі це! І Голбруки нам не указ!
На мить усе стихає. І враз я чую туп-туп маленьких повзунків.
— Та-тку?
Виходжу з ванної та прямую на кухню, бо Мей Моблі — це мій клопіт.
Містер Ліфолт уже навпочіпки перед нею. На його обличчі — усмішка, ніби гумова маска.
— Знаєш що, солоденька?
Та всміхається у відповідь. Чекає на приємний сюрприз.
— Ти не підеш до коледжу, тому що подружки твоєї мами не повинні користуватися тим самим туалетом, що й прислуга.
Він виходить, грюкнувши дверима так, що Крихітка аж кліпає.
Міс Ліфолт свариться на доньку пальцем:
— Мей Моблі, ти ж знаєш, що тобі не можна вилазити з ліжечка!
Маленька дивиться на двері, якими грюкнув її татко, дивиться на маму, яка гнівно супиться на неї. Моє малятко, вона схлипує, наче щосили намагається не розплакатися.
Кваплюся до неї, попри міс Ліфолт, і, підхопивши на руки, шепочу:
— Ходімо до вітальні, пограємося з іграшкою, що говорить. Як той ослик каже?
— Вона постійно вилазить із ліжечка. Сьогодні вранці я тричі вкладала її назад.
— Бо декому треба перевдягнутися. Хто це попісяв?
Міс Ліфолт засоромлено розмовляє:
— Ну, я щось не подумала… — Але вже глипає у вікно, на лісовоз.
Я відходжу назад, така люта, що мною аж тіпає. Крихітка лежить у ліжечку з восьмої вечора, звичайно, її потрібно перевдягти! Спробувала б міс Ліфолт висидіти зо дванадцять годин у мокрих штанях, не встаючи!
Кладу Крихітку на сповивальний столик, намагаючись не виказувати своєї люті. Маленька уважно стежить, як я знімаю з неї підгузок. Потім простягає до мене свою ручку та ніжно доторкається до мого рота.
— Мей Мо погана, — промовляє вона.
— Ні, дитинко, ти не погана. — Кажу й погладжую її по голівці. — Ти хороша. Дуже хороша.
Я винаймаю житло на Ґессум-авеню з 1942 року. Можна сказати, що вулиця Ґессум має свій характер. Будиночки всі маленькі, та подвір’я різні: окремі недоглянуті, без жодної травинки, голі, як лисина в якогось дідугана, а на інших кущі азалій і троянд, густий зелений газон. Моє подвір’я, гадаю, — це щось середнє.
Перед моїм будинком кілька кущів червоних камелій. То тут, то там клаптики трави, а на місці, де ще три місяці після аварії стояв пікап Трілора, й досі велика жовта пляма. Дерев у мене немає. Зате задній двір тепер скидається на Едемський сад. Саме там моя сусідка, Іда Пік, розкинула грядки з овочами.
Своїми грядками Іда похвалитися не може, бо весь задній двір у неї завалений мотлохом її чоловіка — двигуни автомобілів, старі холодильники, шини. Він обіцяє, що все це полагодить, хоча так нічого й не робить. То я й запропонувала Іді щось посадити на моїй ділянці. Тепер я не займаюся городом, а вона дозволяє мені рвати потрібне й економити пару доларів на тиждень. А що ми не з’їли, Іда консервує на зиму та ділиться зі мною. Чудова гичка з ріпи, баклажани, бамія бушелями, всілякі баштанні культури. Не знаю, як їй вдається захищати свої помідори від жучків, але вдається. І вони смачнючі.
Того вечора йшов густий дощ. Я дістала баночку Ідиної капусти з помідорами, з’їла останню скибку черствого кукурудзяного хліба. Потім почала підраховувати свої фінанси, тому що останнім часом сталося аж дві речі: квиток на автобус подорожчав до п’ятнадцяти центів за поїздку й орендна плата зросла до двадцяти дев’яти доларів на місяць. Я працюю на міс Ліфолт із восьмої до четвертої, шість днів на тиждень, крім суботи. Щоп’ятниці отримую сорок три долари, тобто сто сімдесят два долари на місяць. Це означає, що після оплати рахунків за світло, воду, газ і телефон у мене залишиться тринадцять доларів п’ятдесят центів на тиждень на продукти, одяг, зачіску й пожертви на церкву. Ще треба згадати про те, що надіслати поштою всі ці рахунки тепер вартує аж нікель[3]. А мої робочі мешти такі благенькі, наче висохли з голоду. Нова пара коштує сім доларів, тобто сидіти мені на капусті з помідорами, доки не стану братиком Кроликом. Дай Боже здоров’я Іді Пік, інакше мені взагалі нічого було б їсти.