— На що ваш чоловік хворіє? — звернувся Трепка до Інохової.
— Ну така слабість у нього, страшенна слабість… — зітхнула жінка.
— А як називається хвороба?
— Хіба ж доктори кажуть? Уже рік, як він нездужає, пане. Лікувало його двоє з Пясечного, та нічого не допомогли. А потім та Павличанка, яка працює в «Пристані», сказала нам, що, може, пан професор Містраль допоміг би, бо він варшавський лікар і вчений. То я пішла до пана професора. Золота людина той професор. Ні копійки з нас не взяв, сказав, що безплатно вилікує.
— А професор Містраль теж не казав, на що ваш чоловік хворіє?
— Ні, пане. Казав тільки, що він ще поживе. «Важко з ним, але видужає», — так він сказав.
— А що, власне, у нього болить?
— А все, пане. Весь він уже ні до чого не придатний. Часом кров піде з рота і з носа. Їсти не може. Потіє весь час. І задишка його мучить. Зимою, добродію, велів відчиняти вікна, бо, казав, задихається.
— А температура?
— То буває жар, то проходить. Але вже як учепиться, то мучить до непритомності, пане.
За вікном пролетіла з криком зграя галок. Хворий підвівся на ліктях і, важко дихаючи, прислухався.
— Ляж, Антосю, вони пролетіли, — Інохова прикрила його ковдрою.
Хворий упав на подушки.
— Скільки разів приходив до вас професор Містраль?
— Поки що два рази. У вербну неділю і в п'ятницю.
— Які ліки він призначав чоловікові?
— Таблетки і порошки. І щоразу брав кров.
— У якій аптеці ви купляли ті ліки?
— Ні в якій. Пан професор сам приносив. Що то була за людина — із свічкою такого лікаря не знайти.
— У вас є ще ті ліки?
— Тільки оці таблетки, — жінка показала нам два флакончики.
Трепка глянув на них, і на його обличчі з'явився вираз розчарування. Це були флакони з вітамінами.
— Ви казали про якісь порошки. Де вони?
— Нема вже, пане. Останній порошок чоловік прийняв сьогодні вранці. Доктор сказав, що сьогодні прийде і принесе нові.
— Може, лишилися пакетики від тих порошків?
— Ні, добродію. Я сьогодні прибирала і спалила їх. Але там нема нічого цікавого. Звичайні папірці, такі, як в аптеках дають. Навіть без напису.
Трепка зітхнув і заклопотано погладив лисину, дивлячись через вікно на галок, які обсіли тин і пронизливо верещали.
Хворий розплющив очі і, облизуючи засмаглі губи, чуйно прислухався. Потім почав незграбно вилазити з ліжка.
— Лежи, не вставай! — крикнула жінка.
— Повидзьобують… повидзьобують, кляті… — пробурмотів Інох, вириваючись.
— Горенько мені з ним, — поскаржилась жінка. — Все йому здається, що галки видзьобують горох на городі. З гарячки верзе оце таку нісенітницю.
Тим часом хворий, важко обпираючись об різні речі, які були в хаті, дотягнувся до вікна, відчинив його навстіж, взяв у руки довгий віхоть, яким обмітають піч перед тим, як пекти хліб, почепив на нього чорну ганчірку і, висунувши в вікно, повільно почав махати ним. Сполохані галки зірвалися з голосним криком і похмуро закружляли над городом.
— Бідна людина, — промовив Трепка, коли ми йшли назад.
Опинившись біля мурів зруйнованої цегельні, ми оглянулися. Палиця все ще стирчала з відчиненого вікна, і на ній, мов зловісний прапор, метлялася чорна ганчірка.
— Значить, у Містраля просто був тут пацієнт, — сказав я. — Але чому він приховував це?
— Свої наукові праці він тримав у таємниці, — зауважив Трепка. — Я хотів би довідатись, на що хворіє цей чоловік і чим лікував його Містраль. Безсумнівно, це якесь захворювання крові, щось близьке до спеціальності Містраля.
— Наприклад, агранулоцитоз.
— Наприклад, агранулоцитоз, — повторив Трепка. — Не забувайте, що ця хвороба була предметом наукової праці професора.
— Наукової праці «Дзета», — додав я. Трепка кивнув головою.
— Завтра прийдемо сюди з нашими ескулапами. Цікаво, що вони скажуть.
Розділ XVII
В садибі «Пристані Ескулапа» по головній алеї прогулювався професор Касіца. У його ході відчувалась якась нервовість. І в мене мимоволі постало питання, чи випадково він тут прогулюється чи, може, чекає на нас. Бо як тільки-но ми вийшли з прохідної будки, професор попрямував назустріч.
— Ви з прогулянки?
Хоч Касіца вдавав, що в нього добрий настрій, в очах таїлася якась турбота.
— Повертаємось із Рудих Ям, — спроквола мовив Трепка, допитливо дивлячись на професора, але обличчя того лишалося байдужим. — Виявляється, професор Містраль залишив там хворого.