— А що ж?
— Прислухайтесь. Ви нічого не чуєте?
— Ні.
— Ото ж бо й воно. Я думала про цю незвичайну тишу. Ви помітили, що жоден собака не гавкає? А вони ж кожного дня вили в цей час. Я думаю, що це добрий знак.
— Для кого?
— Для нас. Адже це перша прогулянка.
— Ви дуже мила, — я вдячно глянув на неї. Все-таки прогулянка не була марною.
— Чому ви так дивитесь? О, який ви… який ви смішний, Павелеку!
Я повернувся додому в доброму настрої, хоч трохи й сердитий на себе. Відчував, що поводився по-дурному — був сентиментальний і смішний. «Не той стиль, Павелеку, — подумав я, — ти запізнився на півстоліття». Мені здавалося, що я розумію, чому Галінка уникала принципової розмови про нас обох. Її зв'язувала моя поведінка.
Я довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, не маючи сили відігнати неприємні думки. Стало мені душно. Я встав, підійшов до вікна і прочинив його. І тільки тепер усвідомив те, що так вразило Галінку під час нашої прогулянки.
Ця тиша була справді незрозумілою. Що сталося з собаками? Жодна тінь не шмигала в місячному сяйві за вікном. Не знаю чому, але в мене похололо на серці. Я сприйняв цю тишу зовсім не так, як Галінка. Для мене це була могильна тиша.
Розділ XVIII
Другого дня нас розбудили кроки і тупіт у коридорі. Заспаний Журка виглянув за двері. Я потягнувся за ним. Ми побачили доктора Протоклицьку в шлафроці.
— Ви чули щось подібне, панове? Дев'ять собачих трупів за муром!
Із саду повернувся Заплон у розхристаному домашньому халаті.
— Не дев'ять, а дванадцять, — поправив він і зник на сходах.
Ми квапливо одяглись і пішли подивитися трупи собак на місці. Журка не міг приховати занепокоєння, немовби відчував, що цей випадок ускладнить йому слідство. За муром ми застали Трепку. Капітан оглядав собак.
— Їх, безумовно, отруїли, — сказав він. — Думаю, що треба віддати їх на дослідження.
— Ну, звичайно, капітане, — погодився Журка і одразу ж побіг у прохідну будку допитати Мацьошека.
— Пане Мацьошек, — промовив він суворо, — що ви можете нам сказати?
Мацьошек, як і завжди, коли розмовляв з Журкою, злякався.
— Слово честі, пане поручику, я нічого не знаю. Порпалися псяюхи в падлі. Мабуть, чимось отруїлися.
— Усі зразу? — вигукнув Журка.
Мацьошек безпорадно розвів руками.
— Здається, пані Протоклицька згадувала щось про витруєння собак, — зауважив я.
— Пане Мацьошек, — голос Журки став схожий на сичання вужа, — хто вам наказав отруїти собак?
— Їй-богу, ніхто, пане поручику.
Журка за звичаєм заклав руку за пояс і нервово перебирав пальцями. Очі його звузилися, трикутне обличчя нагадувало своїм виразом лиса.
— Куди ви, Мацьошек, — звернувся він гостро, — вивозите сміття з того ящика, що біля брами?
— За мур, — злякано відповів Мацьошек, — засипаємо сміттям окопи, які залишилися після німців.
— За північний мур?
— Так, пане поручику.
— Собаки подохли від отрути, яка була в ящику для сміття, — зробив висновок Журка. — Сідайте-но, Мацьошек.
Мацьошек сів і витріщив очі.
— Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, — Журка присунувся до нього. — Коли ви востаннє вичищали ящик?
— Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.
— Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?
— Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.
— А ви нічого не забули, Мацьошек? — втрутився Трепка. — Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.
— Не розумію, — блимнув Мацьошек очима, — що ви маєте на увазі, пане капітане?
— Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.
— Це правда, — зніяковів Мацьошек, — зовсім забув.
— Відро! — вигукнув Журка. — Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?
— Виносив, пане поручику.
— О котрій годині.
— О, вже після одинадцятої.
Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.
— Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, — зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.
— Як це не важливо? — обізвався я. — Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.