Пристрасний пілігрим

Вільям Шекспір

ПРИСТРАСНИЙ ПІЛІГРИМ

Переклав Леонід Череватенко

1

Коли в правдивості клянешся ти,

Я, навіть бачачи неправду, вірю,

Аби лише в очах твоїх зійти

За підлітка, ще скромного надміру.

Даремно вірить лестощам пустим,

Адже мій вік усяк прекрасно знає.

Та фальш беру за правду я, між тим,

І щирості між нас обох немає.

Не скажеш ти, що обманула знов,

Та і мені свій вік признати сором.

У парі йдуть лукавство і любов,—

Ми про літа в коханні не говорим.

Так я брешу тобі, а ти мені,

І кожне задоволене в брехні.

2

Прийшли мені на горе і на страх

Любові дві в супутники щоденні.

Юнак блакитноокий — добрий геній

І жінка — демон з мороком в очах.

Щоб чисту душу в пекло заманити,

Збиває демон ангела на гріх

І хоче силою очей своїх

Слугу небес дияволом зробити.

Та я не впевнений, чи ангел мій

Зберіг незайманість, чи вже пропащий,

Він друг мені, тож завжди він при ній,

За крок один від пеклової пащі.

І я живу, й чекаю кожну мить,

Що праведник до пекла полетить.

3

Твоїх очей риторика премила, —

Хто б заперечити небесну зміг? —

Мене від клятви одвернуть зуміла.

Тому я не боюсь провин моїх.

Зрікаюсь жінки; знай, богине чесна,

Зрікаюсь не тебе — молюсь тобі;

Мій світ — земний, твоя любов — небесна;

Яви до мене милість у журбі.

Клятьба — дихання, а дихання — пара,

Її спивай, як сонце з вишини,

Світи моїй землі, жива і яра;

Я винний, та не відаю вини:

Який же дурень чи мудрець, питаю,

Не зломить клятви, щоб ввійти до раю?

4

З Адонісом наївним, юним, впертим

Венера сіла поблизу струмка

І поглядом закоханим, відвертим

Гарненького бентежить юнака.

Солодкими його казками надить

І вабить очі сяйвом наготи,

То тут, то там торкне, голубить, гладить,

Збороти хоче спротив чистоти.

Невже цнотливі і зелені роки

Не уявляли ще любовних справ?

Із посмішкою дурник цей жорстокий

Всі натяки і спроби відкидав.

Вона й лягла, вперед подавшись легко.

Він звівсь, подавсь — од неї десь далеко.

5

Я клятву вже зламав,— як ще клястись в коханні?

Не зраджує повік лиш віра у красу.

Та, зрікшися себе, тобі я вірний, пані, —

Мій дух, що був як дуб, ти гнула мов лозу.

Ти — це наука вся, і в тебе очі — книга,

Де стільки насолод, що вчення принесло:

Якщо знання — мета, і ним здобута втіха,

То як же не хвалить їх чисте джерело?

Тобою неук лиш не може захопиться;

Я гордий, що тебе люблю, о неземна,

Очей твоїх вогонь — для мене — блискавиця,

А голос гнівний твій, як музика, луна.

Небесний ангеле, о змилуйсь наді мною, —

Прости, що мовою хвалю тебе земною.

6

Заледве сонце випило росу

І в гай тінистий череда укрилась,

Як Цітерея змучену красу,

Любов смиренну принесла й спинилась

Під вербами, там, де ручай тече,

В якім Адоніс холодив ланити:

Пашів гарячий день, і гаряче

Вона хлопчину прагнула уздріти.

Ось він приходить, плащ мерщій скида,

Нагий, заклякнув раптом над потоком:

На землю сонце палко погляда,.

Пасе богиня ще палкішим оком.

Він з ходу в воду скочив і — прощай!

Вона ж: «Юпітер! Чом я не ручай?»

7

Вона прекрасна, І вона примхлива,

Мов голуб, ніжна, мов змія, лукава,

За скло ясніша і, мов скло, вразлива,

За віск м’якіша, і, мов жерсть, іржава.

Бліда лілея, вмочена в червоне,

Краса потворна, що у фальші тоне.

Вона торкалась уст моїх устами,

Між поцілунків клятви шепотіла

І розважала втішними байками,

Мене лякала і зі страху мліла.

Втім, присягання і чекання чуда,

І сльози, й вірність — все лише облуда.

Палала пристрасть в ній, немов солома,

І, як солома, пристрасть в ній згасала,

Вона любов’ю гралась, несвідома: