Вона проминула лікарню, проїхала через Вейбридж у Вест-Вірджинію. Було темно, вона зупинилася біля цілодобового магазину в Паркерсбурґу. Накидала у візок банок із супом, сардинами і тунцем. Консервний ніж. Коробки з крекерами. Завагалася біля стійки з туристичною плитою «Стерно» і банками сухого спирту. Чи зважиться вона це запалити?
Зрештою відсахнулась і взяла мило, зубні щітку й пасту. Ліхтарики. Багато батарейок. Вона займеться господарством і переживе бурю, що насувається. Знала, що їй треба поспати, але була надто збудженою. Взяла пакетик снодійного. Обернувшись до стійки, знову глянула на плиту «Стерно».
Як там Кайл говорив? Візуалізуй. Змусь себе не боятися образу вогню. Вона схопила плитку, сухий спирт і коробку сірників. Зупинилася у відділі товарів для домашніх тварин і взяла собачий нашийник.
Касир вибив 143 долари 26 центів.
– Який у вас собака?
– …немає в мене собаки…
– То навіщо вам нашийник?
Рейвен витягла з сумки пістолет.
– …заткнися і касу давай…
– Добре, леді. Не стріляйте, – руки тремтіли, коли він передавав гроші.
Вона простягнула паперовий пакет.
– …і великі купюри теж…
Касир підняв лоток, вона повитягувала двадцятки й п’ятдесятки. Потягнулася й висмикнула телефонний дріт зі стіни.
– …і не думай робити жодних дурниць. це все гроші капіталістичних хазяїв, а не твої…
– Так, мем.
Вона позадкувала з магазину й сховала пістолет назад у сумочку. Кинула награбоване на заднє сидіння привласненого блакитного «Мерседеса» і виїхала з паркінгу.
…тепер по одяг…
Відчинених магазинів у такий час більше не було. Вона згадала, що це кримінальний райончик. Вулиці порожні. Врешті побачила вивіску магазину вживаного одягу і повернула туди.
Розбила вікно й відчинила двері. Приміряти немає часу. Рухаючись між вішаків, вона хапала джинси і слакси. Шорти, бейсболку Університету Огайо і куртку для прохолодних ночей. Усіх розмірів. Те, що не підійде, вона віддасть на благодійність.
Вийшовши з магазину, Рейвен побачила кремезного молодика, що сперся на «Мерседес».
– Гарна машина, леді.
– Трохи пізно для покупок.
– Хочеш затусити?
Вона полізла в сумку.
– …геть з дороги, бо пошкодуєш…
Хулігани наблизилися. Високий чоловік потягнувся до неї.
Вона витягла пістолет.
– …я попереджала…
Вистрелила в ногу найближчому. Той завищав, упав. Націлилася стволом йому в голову.
– …нікуди не поспішаєте, мерзотники?..
Інші двоє втекли. Той, якого вона підстрелила, зіп’явся на ноги і подибав геть, скрикуючи:
– Леді, не стріляйте більше. Йду геть, як можу.
Коли вони зникли з виду, вона кинула одяг на заднє сидіння авто. Сіла за кермо і ввімкнула запалювання.
Проїхала повз медичну школу університету, перетнула міст над річкою Огайо і повернула на вузьку дорогу. Спочатку гравій, тоді лише земля. Глибокий вдих. Тепер до забитого дошками головного входу.
Лопотання крил злякало її. Вона сполошила зграю воронів, які здійнялися з дерев. Моторошна картина на фоні місяця. Мабуть, нащадки тих, хто жив тут, коли вона була пацієнткою. Мати, напевно, назвала її в їхню честь.
…мама читала оповідання і вірші едді аллана по, «чорний кіт», «падіння дому ашерів», а, і «ворон», цей лякав її найбільше. як говорив той ворон: «дарма!»[51], – спогад, який кайл назвав би асоціацією…
Їй дев’ять чи десять. Санітар каже їй, що ці чорні птахи – духи померлих божевільних, що поховані на числовому цвинтарі. Як його звали? Лукус. Темношкірий, без передніх зубів, від чого він свистів, коли говорив.
«Пізно вночі та вдосвіта, – говорив він, – відвідувачі лякають їх, і вони летять геть. Нізащо не годуй їх, як то роблять наглядачі Лондонського Тавера, інакше вони розкажуть решті, і тисяча привидів птахів прилетять, щоб тебе налякати».
Тоді Лукус показав їй таємний прохід.
«Звідки цей таємний тунель у божевільню?»
«То була остання підземна станція метро в південно-східному Огайо, для рабів, шо тікали на північ. Коли мисливці на рабів приходили сюда, політ птахів давав моїм предкам час сховатися в печеру крізь тунель…»
Тоді вона згадала, що вхід у печеру – на західному боці психлікарні. Шукала, доки не знайшла його, частково вкритий землею, за високими бур’янами.
З новим ліхтариком вона заповзла в печеру і попрямувала земляним шляхом. Через кілька ярдів він закінчувався воротами з іржавим замком. Вона била по ньому каменюкою, доки замок не зламався. Ворота зі скрипом відчинилися. Цегляний коридор піднімався вгору ще на двадцять ярдів, до підвалу лікарні. Всередині висіли прочинені двері камер – деякі злетіли з завіс, – де раніше замикали особливо агресивних психів.