Здебільшого я не розуміла, про що йдеться, адже не знала місцевої говірки, проте їх доброзичливість була вдивовижу – у місті я не впізнавала навіть власних сусідів.
– А паніка, видав, варошська, Мітю? Десь таку найшов, лем дай ся вузвідати[19]…
– То наша дохторка нова, прошу любити і жаловати, – Мітя, підсміюючись, їм підігрував, і, здавалось, йому навіть подобалась отака неприхована увага до мене. – Для сільських людей лікар та вчитель – то дві найповажніші персони, – пояснював мені, – важливіші за президента. Мій няньо, забачивши лікаря на вулиці, калап[20] знімав за версту, а вдягав тоді, як той вже заховався за рогом. Отаке то…
Ми підійшли до хати, де на ганку нас зустрічала привітна молода жіночка у гумових чоботах і хвацько зав’язаній на потилиці гуцульській квітчастій хустці. Вона дуже зраділа, побачивши нас.
– йой, Мітю, тебе ге Бог післав. Не годна м ся була дочекати.
– Слава йсу, – вітався Мітя, і вона, витираючи просто у фартух руки, простягала йому зашкарублу від роботи долоньку.
– Слава навіки, – відповідала, зацікавлено поглядаючи на мене, – видав, маєме гостей?
– То наша нова дохторка, Оксано. Приїхала з вароша практиковати. Тать шо ся стало, же так на ня шатуєте[21]?
– Вижу, же з вароша, Мітю. йди Васильові помочи – бичок наш цілком удурів уночи. Так собов намітував[22], же стайню зубалив[23]. Як би го Василь не боронив, та, видав, доведеться забити. Тать шо стоїте, як засватані? Пойте у хижі[24]…
Я зрозуміла, що останнє було сказано до мене, і несміливо увійшла до хати. На печі парували баняки з запашним варевом, підлога рябіла смугастими домотканими килимками, з кутка на мене глипало двійко допитливих оченят.
– Ану лем, гай, Іванку, до студні, принеси паніці черствої[25] води. Най ся нап’є з путя[26]… І двійко очей, що належали беззубому Іванкові, відірвавшись від нехитрої забави, метнулися у бік дверей, а далі, прихопивши бляшане горня, хлопець кулею вилетів на подвір’я.
– Як ся вам туй у нас любить? Екзотика, ге? У вароші такого не увидите…
Я поволі почала звикати до місцевої мови:
– У вароші зате нема такого чистого повітря, як у вас, а ще бракує привітних людей.
Оксані сподобалась відповідь. Перехопивши у малого повне горня, вона піднесла його мені, підставляючи під дно ту саму рапату долоню, що простягала для привітання, аби не розхлюпати.
– Єдине, до чого треба звикнути – це до холодних гірських вечорів і ночей, – вела далі я, – тож хочу забігти до вашої крамниці… Дуже вже ноги мерзнуть…
– йой, та у бовті[27] ви штрімфлі[28] не купите, то лем по людях ся треба звідати[29]… Ану лем заждіть… І вона метнулася за двері зі скляною шибкою, завішеною фіраночкою, що вели у іншу кімнату. За мить Оксана повернулася, тримаючи в руках добротні вовняні шкарпетки. – Но позирайте[30]! Сама м путала[31]… На осінь так ся їм зрадуєте, гибисьте путьом найшли[32].
Я ані слова не зрозуміла з усього почутого, окрім одного: шкарпетки вже мої.
Окрім обновки я ще отримала слоїк[33] з малиновим джемом («лекварь вам ся тоже пригодить, у туй дурці всьо ся пригодить, не приведи Господи») і, збита з пантелику відмовою взяти за все бодай якісь гроші, пішла шукати «бовт» у вказаному гостинною Оксаною напрямку.
Крамниця справді виявилась напівпорожньою, продавчиня нудилася без роботи, сиділа просто на прилавку і, чеберяючи ногами, лущила насіння. У «бовті» я придбала: господарське мило, пральний порошок вітчизняного виробництва, невеличкий лавор (як нарекла продавчиня таз для прання), зубну щітку сумнівної якості, зубну пасту «М’ята», голки, нитки, зв’язані у пучечок свічки, дитячу олійку, котра мала би замінити тимчасово всю залишену вдома косметику, а також кілька шкільних зошитів, листівок та дешевих одноразових самописів. Здається, окрім перелічених товарів, за винятком ще якогось дріб’язку, там більше нічого й не було. У «Притулок» я поверталася сама – Мітя залишився у селі лагодити стайню, приборкувати бичка і ще робити безліч всілякої роботи, аби отримати дрібний заробіток і повернутися попід вечір до «Притулку» з пакетом карамельок зі збіглим терміном придатності, бо ж інших у «бовті» бути не могло…
Дмитро Михайлович чекав мене з нетерпінням і мав на те поважну причину. Одна з санітарок, котра мала чергувати вночі у «янгольському», приступити до роботи не могла, а заславши у «Притулок» гінця, сповістила, що пополудню отелилася корова, і залишити «породіллю» та безпомічний приплід напризволяще не годиться.